Глава 6. Євген

І чого Аліса панікувала? Все буде дуже легко й весело. Я вже в передчутті цієї пригоди. А поцілунок був таки чудовим! Лише заради цього можна прикидатися її хлопцем, щоб мати змогу цілувати ці солодкі вуста ще. Воно таки того варте.

Розумію, що мав би думати про Сашу, наше минуле, а не так легко перемикатися на щось нове. Але тіло тупіше ніж голова. Воно реагує на близькість Аліси миттєво. Реагує так, наче я хлопчик і жінок бачив лише на картинках журналів. 

Цей поцілунок… він був несподіваним. Не лише для неї, але й для мене. Я планував просто зіграти роль, підтримати її перед родиною. Але коли я взяв її за плечі, коли побачив її очі… все змінилося.

Вона була такою красивою, такою вразливою. Її губи були такими м'якими, такими теплими. Я не міг втриматися. Це було, як спалах, як електричний розряд. Я відчував, як моє серце б'ється швидше, як кров приливає до обличчя.

Я не думав про наслідки, не думав про те, що це гра. Я просто хотів відчути її, хотів показати їй, що вона не одна.

Коли ми відірвалися один від одного, я побачив її очі. Вони були такі ж блакитні, як і в дитинстві, але тепер у них було щось інше. Щось, що змусило мене відчути… не знаю, як це описати.

Це було більше, ніж просто поцілунок. Це було… ніби ми з'єдналися. Ніби ми знайшли один одного після довгої розлуки.

Я знаю, що це божевілля. Ми ледве знайомі, ми граємо ролі. Але я не можу заперечувати, що відчув. Я не можу заперечувати, що вона мене приваблює.

І це мене лякає. Бо я не знаю, що робити далі. Я не знаю, чого вона хоче. Я не знаю, чого хочу я.

Але одне я знаю точно: цей поцілунок змінив усе. І я не впевнений, що готовий до цього.

— Поцілував маму, цілуй мене! — раптово чую голос малечі. Це настільки несподівано, я шоковано дивлюся на Алісу. Вона теж виглядає вкрай здивованою, розгубленою. Проте Міланка чекає і я беру її на руки. Легко чмокаю в щічку. Ніколи не спілкувався з такими дітьми і навіть уявити не міг, що вони мене, виявляється, люблять. Ну чи ця конкретна мала так гарно сприйняла. В будь-якому разі це неочікувано, але дуже приємно.

— Ну заходьте, — Катя теж ледве щелепу не губить. В її очах наша історія вже правдоподібніша.

Ми разом заходимо до будинку. Дівчата йдуть першими, а слідом я несу на руках маленьку кралю, яка весело гойдає ніжками. Здається, я вже віддав їй своє серце. Яка ж вона прикольна!

Коли я переступив поріг їхнього будинку, перше, що мене вразило, — це відчуття тепла. Не тільки фізичного, від каміна, що потріскував у вітальні, але й якогось внутрішнього. Будинок великий, але не холодно-помпезним, як ті, що я звик бачити. Тут відчувається історія, життя, яке вирувало в цих стінах роками.

Ми проходимо до великої вітальні з м'якими диванами, вкритими пледами з традиційними візерунками. Одразу помічаю на стінах — фотографії, картини, вишиті рушники. Все це створюває відчуття затишку, ніби я потрапив у чийсь добрий сон. Величезна дерев'яна шафа з книгами — це одразу видає в господарях людей, які люблять читати. Мені це подобається.

Помічаю й святковий стіл. Він ломиться від страв, від яких пахне так, що аж слинка тече. 

— А де батьки? — питає Аліса, але Катя не встигає відповісти. В вітальню швидко заходять двоє, в яких я одразу впізнаю батьків моєї фіктивної нареченої.

Спершу вони кидаються обійми Алісу, а потім зацікавлено, здивовано, насторожено дивляться на мене. І поки дівчина нас представляє, я маю змогу роздивитися їх.

Батьки Аліси… вони такі… справжні. Батько — чоловік з добрими очима, але, як мені одразу здається, з твердим характером. Він трохи стриманий, але доброзичливий. Мати — жінка з м'якими рисами обличчя, теплою усмішкою. Вона дивиться на мене так, ніби хоче прочитати всі мої думки.

— Ласкаво просимо. Аліса нічого не розповідала нам про тебе. Ми дуже раді,— врешті каже мама Олена Степанівна.

— Просимо до столу. З дороги, певно, зголодніли, — суворо мовить тато Павло Микитович і забирає з моїх рук Міланку, щоб посадити її на стільчик поруч зі своїм кріслом на чолі стола.

— Хочу насолоджуватися присутністю внучки. Я ж і не бачив її, — це перша шпилька летить в Алісу. Вона зітхає і відводить погляд. Атмосфера в сім’ї таки не проста. Я стискаю руку дівчини, намагаючись підтримати її.