Глава 3. Євген

Вчора

— Ну, і як тут у нас справи? — впевнено заходжу в свій кабінет, який тимчасово окупував молодший брат, і помічаю, що той, замість того, щоб працювати над отриманням контракту, клацає в телефоні. Відчуваю легке розчарування, та в порівнянні з тим, яке відчув години три тому, це ще дрібниці.

— Чудово за винятком того, що ти приперся сюди, — хмуриться він. — Ти що тут робиш? Ти ж мав би вже бути в літаку.

— Ти чому не працюєш над компанією Поліщуків? — ніби ігнорую питання. Насправді мені не хочеться про це говорити, але залишатися одному в великій пустій квартирі було нереально. Заливати горе спиртним я не вмію. Коїти якісь дурниці теж не в моєму стилі. Єдине, що мене рятує в погані часи і тримає на плаву — це робота.

— Тому що все вже готово. Вони завтра прийдуть на десяту, ми покажемо їм наш варіант і якщо їм сподобається, то одразу укладемо угоду. В мене тут все під контролем, окрім тебе. Що сталося, Жек?

Відкриваю в ноуті потрібен файл і з розчаруванням помічаю, що рекламна компанія для нової лінії чоловічої косметики і справді готова. Отже, мені й тут нема чим зайнятися? В Назара справді все під контролем.

— Та що сталося? — він закриває екран ноутбука і мало не трясе мене, щоб вибити відповідь.

— Дізнався, що Саша мені зраджує. Підслухав її розмову з тим... Точніше, навіть не так. Вона зраджувала йому зі мною. Або мутила з нами двома. Чесно кажучи, я вже й сам заплутався. Ясно, що їй були треба лише мої гроші.

— О, чувак. Фігово, — зітхає брат. — То романтичного вікенда на відпустку в Італії вже не буде...

— І перстень доведеться здати, — я криво всміхаюся. Авжеж, доля обручки, яку я хотів презентувати коханій на віллі на березі моря, мене мало цікавила. Та все ж я дістав коробочку з кишені пальто, яку за шалений день так і не витягнув, байдуже глянув на неї і гучно закрив. Добре, що чек ще не викинув.

— Не поспішай. Хто знає, що ще може статися. Часом мрії здійснюються.

— А в мене вже здійснилися. Добре, що все відкрилося зараз, а не тоді, коли ми вже одружилися б, — треба в усьому шукати позитив, навіть коли його макове зернятко. 

— Правильно, що тримаєшся. Коли мужики плачуть, мене нудить, — своєрідно пожартував брат. — То що ти тепер робитимеш?

— Якщо відпустка накрилася в мене, це не означає, що й тобі треба киснути тут. Я залишуся в місті, займуся компанією. А ти їдь кудись, розважся.

— О це вже ні. Ти не відпочиваєш взагалі ніколи! За сім років вперше взяв відпустку і від тієї хочеш злиняти? І що, що Сашка зрадниця? Ніби всі дівки перевелися. Поїдь кудись, підчепи когось, повеселися, — це так в дусі Назара. Але не для мене.

— Я цього не розумію. Знаєш, чого б я справді хотів? — кволо всміхаюся і намагаюся уявити ідеальну картину на ці вихідні. — Сімейні посиділки, як колись, пам'ятаєш? Батьки, ми... Традиції. Катання на ковзанах. Якби поїхати на Закарпаття, в наше рідне місто. Щоб я й думати не мав коли про Сашку і її мужиків.

В пам'яті постають засніжені гори, безтурботне дитинство, різдвяний вінок на дверях, ялинка в холі, подарунки, сміх, веселощі, мамин пиріг... Які золоті часи були! А потім щось пішло не так. Перебралися в столицю, ми вивчилися, батьки залишили свій бізнес і махнули в Америку.

— Так, круто було б, — киває він. — Але батьки в штатах. А в нас фірма. Хочеш, їдь сам? В нас же є ключі від старої хати.

— Ні. Навпаки хочу бути між людей. Отже, вирішено. Буду в компанії з тобою і командою. Хоча ти все ще можеш кудись здиміти, я дозволяю.

— Так не піде. Довірся мені, я щось придумаю. В тебе буде найкраща відпустка за все життя.

— Ага, домовились, — скептично хмикаю я. Тоді я навіть уявити не можу, що вже завтра опівдні мій брат зможе дотримати свого слова.