Глава 2. Аліса

— Брате, сюди, — весело кличе Женю до нас. А тоді поспішає відрекомендувати. А я розумію, що поводжуся, мов дурепа, бо відвести очей від нашого гостя не можу. 

Він уже зовсім не схожий на того хлопця, яким був. Зараз це справжній чоловік, сильний, мужній, красивий. Здається, він перевершив сам себе. Тону в глибині сірих бездонних очей, коли вони вивчають моє обличчя. Колись я і не мріяла, що сидітиму з ним за одним столиком і питиму каву. Ще не знаю, нащо Назар його викликав, але вже нервую. Бо мені не байдуже. На фоні чоловіків почуваюся якоюсь бідною родичкою, на кшталт Попелюшки. Знала б, вдягнула б щось красивіше. А так можу лише нишком глянути на своє відображення в дзеркалі і поправити зачіску нервовим жестом руки, сподіваючись, що цього ніхто не помітив. 

— Жека, пам'ятаєш мою однокласницю Алісу? 

— Звісно ж пам'ятаю, — він щиро всміхається і теж обіймає мене, як і Назар до того. А я лише нервово киваю. Не думаю, що він справді пам'ятає, радше просто дуже привітний. Швидше за все, він навіть не знав мене. — Я за все життя не бачив таких блакитних очей, як їх можна взагалі забути? У всіх вони якісь тьмяні, а в тебе... Ну просто космос! Як ти тепер?

Від такого компліменту я мимоволі шаріюся. 

— Та...

— Алісі потрібна допомога, — одразу втручається в розмову Назар. Женя сідає за столик, а я проклинаю свій довгий язик, який розтеліпав всю цю історію однокласнику. Зараз я навіть не уявляла, що він уже задумав.

— Назаре, не вигадуй, в мене все чудово, — я і моргаю хлопцю, і хитаю головою. Намагаюся вербально і невербально передати сигнал "стоп". Але його вже понесло.

— Коротше, Жека, треба поїхати в наше рідне місто з місією добра, — лепече той. — Ти в справі? В тебе всеодно відпустка, яку ти не знаєш, як провести.

— Так, а детальніше? Я, звісно, допоможу землячці, але в чім там справа? — Євген всміхається мені, але його погляд, адресований брату, дуже уважний. А я горю з сорому. Краще б я сьогодні злягла з температурою, щоб не перлася в цю кав'ярню.

— Треба поїхати з Аліскою до її батьків на річницю весілля, і вдати її чоловіка. Буде весело, небанально. Саме зможеш відпочити від роботи! З тебе — розваги, бо мій брат приріс до свого ноутбука і зовсім розучився спілкуватися з нормальними людьми, — останнє Назар серйозно промовив до мене. 

Я, як і Женя, не могли ні заперечити, ні погодитися. Ми обоє просто шоковано кліпали очима. Дар мови зник.

А хлопець тим часом, користуючись нагодою, став вводити брата в деталі справи. Не забув розповісти і про мого колишнього, і про батьків. Сам Женя виглядав спантеличено. Я не могла знати, що він думає. Але в його очах раз у раз з’являлися всякі вогники: спершу безмовного шоку, потрясіння, потім цікавості. Врешті він навіть усміхнувся, певно, насміхався наді мною.

— Це буде вам обом вигідно! — врешті весело промовив він. — Ти матимеш "чоловіка", щоб Катька не чіплялася. А ти, бро, проведеш відпустку так, як мріяв.

— Назаре, от що ти таке вигадав? — врешті зуміла видавити з себе фразу, повну розгубленого обурення. Для довідки, це якесь таке дуже змішане відчуття, в якому є як розгубленість, так і обурення, а ще якась крихітка мрії про вікенд в компанії кохання своєї юності, але в тому я не зізнавалася навіть собі. Бо я серйозна доросла жінка і нізащо не буду влазити в такі афери. — Жень, ти вибач, ми даремно потурбували тебе такою нісенітницею. В свій захист скажу, що я не знала, що він задумав.

— А що таке? Нормальна ідея, — заперечує Назар.

— Ага, нормальна. Ти що мелодрам передивився? Не стану я брехати рідним, ще й вплутувати в це Женю. Та й невже твоєму брату більше нема чим зайнятися, окрім як грати мого нареченого перед моїми батьками і сестрами? — хмикаю я.

— Ну взагалі-то, в мене справді абсолютно вільні вихідні. Та й компанія мені не завадить, — врешті каже Женя. — Так що, якщо ти не проти, я можу побути твоїм псевдо-нареченим, як би по-дурному це й не звучало.

Офігіти.

— Ти серйозно зараз? — тепер в мене друга стадія шоку. От чого вже справді не чекала.

— Ти поїдеш зі мною і Міланою в наше рідне місто і будеш терпіти компанію моєї сімейки всі свята? Повір, ми гірше сімейки Адамсів, — усміхаюся.

— Якщо ти сама не проти, то я теж ні. Тільки якщо ти обіцяєш, що не буде скучно? — його спантеличення минає швидко. 

— О, це я можу гарантувати, — дивно, але на душі мов би з'являється надія, що не все в моєму житті так монохромно. 

— То що, голубки, домовилися? — радісно питає Назар. Я знизую плечима. Женя подає руку і я вкладаю пальчики в його теплу долоню. Зараз мене переповнює адреналін і сліпуче відчуття зверхності над сестрою. Про наслідки і деталі подумаю пізніше.

— Невже ми справді це зробимо? — питаю в молодого чоловіка. Той усміхається.

— Ми ж не будемо укладати фіктивний шлюб. Так, просто... як дитячі капості. І чому Назар вічно підбиває всіх навколо на якесь божевілля?

— Це мій дар, — просто, без хвальби, відповідає однокласник. — Я просто геній. Ще подякуєте.

Якби ж я тоді знала, що на нас очікує…