Глава 1. Аліса

— Треба поїхати з Аліскою до її батьків на річницю весілля, і вдати її чоловіка. Буде весело, небанально. Саме зможеш відпочити від роботи! З тебе — розваги, бо мій брат приріс до свого ноутбука і зовсім розучився спілкуватися з нормальними людьми, — останнє Назар серйозно промовив до мене. 
Я, як і Женя, не могли ні заперечити, ні погодитися. Ми обоє просто шоковано кліпали очима. Дар мови зник.
А хлопець тим часом, користуючись нагодою, став вводити брата в деталі справи. Не забув розповісти і про мого колишнього, і про батьків. Сам Женя виглядав спантеличено. Я не могла знати, що він думає. Але в його очах раз у раз з’являлися всякі вогники: спершу безмовного шоку, потрясіння, потім цікавості. Врешті він навіть усміхнувся, певно, насміхався наді мною.
— Це буде вам обом вигідно! — врешті весело промовив він. — Ти матимеш "чоловіка", щоб Катька не чіплялася. А ти, бро, проведеш відпустку так, як мріяв.
— Назаре, от що ти таке вигадав? — врешті зуміла видавити з себе фразу, повну розгубленого обурення. Для довідки, це якесь таке дуже змішане відчуття, в якому є як розгубленість, так і обурення, а ще якась крихітка мрії про вікенд в компанії кохання своєї юності, але в тому я не зізнавалася навіть собі. Бо я серйозна доросла жінка і нізащо не буду влазити в такі афери. — Жень, ти вибач, ми даремно потурбували тебе такою нісенітницею. В свій захист скажу, що я не знала, що він задумав.
— А що таке? Нормальна ідея, — заперечує Назар.
— Ага, нормальна. Ти що мелодрам передивився? Не стану я брехати рідним, ще й вплутувати в це Женю. Та й невже твоєму брату більше нема чим зайнятися, окрім як грати мого нареченого перед моїми батьками і сестрами? — хмикаю я.
— Ну взагалі-то, в мене справді абсолютно вільні вихідні. Та й компанія мені не завадить, — врешті каже Женя. — Так що, якщо ти не проти, я можу побути твоїм псевдо-нареченим, як би по-дурному це й не звучало.
Офігіти.
— Ти серйозно зараз? — тепер в мене друга стадія шоку. От чого вже справді не чекала.
— Ти поїдеш зі мною і Міланою в наше рідне місто і будеш терпіти компанію моєї сімейки всі свята? Повір, ми гірше сімейки Адамсів, — усміхаюся.
— Якщо ти сама не проти, то я теж ні. Тільки якщо ти обіцяєш, що не буде скучно? — його спантеличення минає швидко. 
— О, це я можу гарантувати, — дивно, але на душі мов би з'являється надія, що не все в моєму житті так монохромно. 
— То що, голубки, домовилися? — радісно питає Назар. Я знизую плечима. Женя подає руку і я вкладаю пальчики в його теплу долоню. Зараз мене переповнює адреналін і сліпуче відчуття зверхності над сестрою. Про наслідки і деталі подумаю пізніше.
— Невже ми справді це зробимо? — питаю в молодого чоловіка. Той усміхається.

Два дні до того

— Аліска? Це справді ти? Очам не вірю! — знайомий голос вириває мене з полону думок. Здивовано озираюся і помічаю поруч молодого красивого хлопця, в якому з труднощами впізнаю свого колишнього однокласника.

— Назар? — вперше за весь день усміхаюся щиро і підозрюю, що вираз безпросвітнього відчаю з мого обличчя поволі зникає. — Невже?

Я швидко підхоплююся на ноги і обнімаю юнака. Востаннє, коли ми бачилися він був прищавим худощавим хлопцем, а зараз... ну красень!

— Стривай, дай я хоч гляну, яка ти! — вигукує він і відходить на два кроки, щоб розглянути мене. Усмішка поволі зникає з мого обличчя і я махаю рукою.

— Було б на що дивитися! — зітхаю. Моє нинішнє становище не дає мені пишатися своїм виглядом. Звичайно, я наводила марафет перед тим, як піти в кав'ярню, але навряд моя недорога тоналка здатна приховати сині кола під очима, змарнілий вигляд і втому. Колись кавалери хвалили мої очі за сяючий погляд, але зараз і він, як мені здається, погас.

— Та ти що! Красуня! — Назар завжди був дуже привітним.

— Та що там все про мене. Краще розкажи, як ти? Такий солідний, — я усміхаюся.

— Ще б пак, я нині бізнесмен, — хвалиться він. — А ти когось чекаєш?

— Вже ні, — я дивлюся на годинник на руці і розумію, що він не прийде. Єгор знову просто кинув мене. А так заливав по телефону, що хоче побачити доньку, скучив, переосмислив, зрозумів свою помилку. Ага, а я ще наївна дурепа на щось сподівалася. На душі знову стає так противно і холодно.

— Тоді я сяду? — добродушно запитує Назар.

— Звісно, прошу, — я вказую на стілець перед собою.

— Я заїхав пообідати між діловими угодами, люблю цю кав'ярню. Ми з братом відкрили свою фірму. Рекламну компанію. Справи йдуть чудово... пам'ятаєш мого брата Женю?

Хто ж не пам'ятає Женю? При спогаді про старшого Белінського моє серце солодко тьохнуло. В кожній школі є хлопець-випускник, в якого закохані абсолютно всі дівчата. В нас це був Женька. Красивий: широкоплечий, стрункий, ну ніби з картинки зійшов, з сірими, мов плавлене олово очима та світлим волоссям, ніби колоски пшениці. Розумний: був відмінником і їздив на всі підряд олімпіади, проте ніхто не назвав би його заучкою. Благородний, справедливий, веселий. Він вмудрявся і за слабших вступатися, і бути в центрі кожного свята. Моя закоханість у нього здалася мені рожевою мрією моїх щасливих днів, де ще я не знала, яке життя на мене очікує. Прекрасні далекі дні.

— А ти що? — погляд Назара уп'явся мені ніби в душу.

— Вчуся на дизайнера, — я вирішила вибрати лише найгарніше зі своєї біографії.

— Як завжди й мріяла! — усміхнувся однокашник.

— Останній курс. Вчуся заочно, водночас працюю в ательє, — про те, що шию дитячі карнавальні костюми за мінімалку дванадцять годин на день я вирішила змовчати.

— Супер! Молодчина. Я теж на заочно довчаюся, — поділився колишній друг.— Що ще? Що там в тебе на особистому? — безпардонний, як завжди.

— Маю донечку. Міланку. Їй три і вона чудова, — знову всміхаюся. Попри все я пишаюся тим, що мама такої дивовижної малечі.

— А її тато? 

— Ми йому вочевидь не потрібні, — я знизую плечима, а в горлі з'являється клубок. Мені до глибини душі образливо, як не за себе, то за доньку. Чому Єгор такий байдужий? Як можна ігнорувати рідну дитину?