Розділ 6. Ворог у задзеркаллі

— Ох, вибачте! — видихнула я, обертаючись до низенької темноволосої покоївки, з якою щойно випадково зіткнулася, йдучи коридором…

І сама, побачивши її погляд, мало не відскочила назад! Невже її так розлютило те, що я, літаючи в хмарах, на неї налетіла? Здавалося, ці яскраво-зелені очі найбільше на світі зараз жалкують про те, що одним своїм поглядом не здатні розчинити мене, наче кислотою. Стільки гіркої отрути…

— Все гаразд? — Обережно запитала я, навіть не знаючи, чи питаю щодо саме того, що зіткнулася з нею… чи взагалі про її справи?

Та дівчина не відповіла. Заскреготавши зубами так голосно, що, мабуть, весь палац почув, вона різко розвернулась і швидко пройшла в тому напрямку, в якому йшла, поки я на неї не налетіла.

Дивна якась вона. Може, її хтось образив чи довів? А тут ще й я зверху випадково штовхнула? Якщо так, то геть незручно. Захотілося навіть наздогнати її і спробувати поговорити… Але в останній момент я обсмикнула себе і пішла далі. Навіть не тому, що було б якось підозріло, бігай благородна дівчина, ще й учасниця Відбору королівських наречених, за простою покоївкою, щоб дізнатися про її проблеми. А ще й тому, що у цієї «шляхетної дівчини» проблем було приблизно як у середньовічного фермера, який підхопив бубону чуму на базарі!

Так-так, нехай з першим для себе випробуванням Відбору я сяк-так впоралася, а до другого було більше двох тижнів. Тільки якщо кардинально нічого не зробити, то через ці два тижні мені й гайки! Тому що наступне випробування просто неможливо пройти, не володіючи магією досконало. Я добре пам'ятала це за книгою. Те, що п'ятим випробуванням був заплив. Під водою. На кілька годин. У затонуле місто, де потрібно було, використовуючи магію маніпуляцій, відшукати в покинутому палаці сапфірове намисто (попередньо розміщене там розпорядниками Відбору) і з ним повернутися на корабель, з якого стартуватимуть усі учасниці. При цьому за допомогою магії проникаючи в закриті і приховані приміщення, а так само усуваючи невеликих, але все одно не дуже доброзичливих морських монстрів, які теоретично можуть з'явитися (і напевно з'являться) на шляху. І так, це випробування претендентки теж проходитимуть по черзі, на час.

Ну і звичайно ж, завдяки книзі я не мала зайвих ілюзій, і знала, наскільки це випробування буде складним навіть для досвідчених магинь, якими були всі учасниці Відбору. Тому від усвідомлення того, з чим доведеться мати справу, мені хотілося кричати та плакати. Бо якщо не придумаю жодного мега-дива — просто на старті все для мене й закінчиться. Коли випливу на поверхню через хвилину-другу, не зумівши сплести заклинання для тривалого перебування під водою. Про те, що для якнайшвидшого там переміщення мені потрібно буде відразу ж помітити, спіймати і осідлати якогось кракена, ската, акулу, гігантського морського коника, або когось ще в цьому роді, я навіть заїкатися не буду.

Отже, ось вона, вся глибина тієї сраки, в якій я знаходилася тільки щодо одного єдиного чортового наступного випробування.

А тепер саме час згадати про «туалетних змовників», Бартімуса, їхнє бажання убити ймовірно головну героїню, забраний з бібліотеки гримуар П'яти Тіней, у зникненні якого його величність Роберт Амертор звинувачує мене. Ще — моїх сумнівних «союзників», що загадкового розпорядника, який пронюхав про злив проходження, одного із Семи гріхів, що незрозуміло в якому вигляді нишпорить десь у замку, і дивну пригоду з дзеркалом, у яке я частково провалилася.

Нічого не забула?

О так, ще я нічого не знаю зі спогадів Вайлет, і будь-який її хороший знайомий, якого я при зустрічі не впізнаю, як мінімум запідозрить недобре.

Гей… ви… боги цього світу! Може того... годі вже для однієї мене, га?! Я й так гадки не маю, як із усього цього виплутуватися!

Дійшовши до бібліотеки, я набрала стосик книг і почала в них старанно копатися в надії знайти щось, здатне хоч якось мені пояснити, що таке це Божественне світло і гримуар П'яти Тіней? Не схоже, щоб це було щось, інформація про що особливо засекречена. Хоча б тому, що цей гримуар лежав у загальному доступі в королівській бібліотеці — хай навіть у читальній залі, а не на абонементі. Але не в якомусь похмурому сховищі, куди доступ можна було отримати, лише підписавши обхідний лист у найвищих кабінетах усіх інстанцій. І нехай навіть читальна зала королівської бібліотеки — не прохідний двір, але вже це давало зрозуміти, що конкретна книга не є чимось надзвичайно цінним, унікальним та забороненими знаннями. Отже, є можливість знайти інформацію про неї.

Питання в іншому: якщо книга не така цінна, то чому її вирішили забрати саме з королівської бібліотеки, а не, припустимо, відшукати де-небудь у крамничці магічної літератури, чи на кшталт того? Гадаю, я зрозумію це, або хоча б намацаю ключ до відповіді, якщо дізнаюся, що це взагалі за гримуар.

Тільки навряд чи навіть тоді мені стане зрозумілою причина такої дивної поведінки короля. Спочатку я була налякана і просто шокована, а на носі висіло випробування Відбору, тож мені ніколи було про це замислюватися. Але тепер, коли я отримала перепочинок, ця думка не давала мені спокою: чому Роберт Амертор діяв саме так? Якось він відразу дізнався, що гримуар хтось забрав з бібліотеки. Невже поставив на книзі заклинання, яке повідомляло йому, що книгу чи то взяли з місця, чи то (що найімовірніше) винесли за межі бібліотеки? Якщо так, то, можливо, книга була приманкою. Але для кого та з якою метою?

Далі, якщо міркувати логічно, дізнавшись про винесення книги, він спочатку навів довідки. Тому що на момент нашої зустрічі вже знав, що я брала книгу із сусідньої полиці, і навіть був у курсі, яку саме. Тобто, перед тим, як побігти мені назустріч, він отримав інформацію, ймовірно, від бібліотекара. Скоріш за все, послав до бібліотеки якогось свого асистента, який поставив йому кілька звичайних питань на кшталт: «Хто у такий час працював у бібліотеці? Які книги брав і де ці книги були?». Ну і коли його величність побачив моє ім'я в цьому списку, ще й з такими подробицями, то дівчина з Кримсонів, само собою, стала першою підозрюваною.