Розділ 5. Випробувань без проблем не буває

Наступні два дні я металася між бібліотекою та тренувальною залою. То займалася сама в окремій залі, то підглядала за тим, як тренуються інші учасниці. І зрештою, щось у мене почало потроху виходити. Принаймні, я сподівалася, що з цим, маючи на руках проходження головоломки, зумію не вилетіти з Відбору хоча б зараз.

Але що робити далі? Як бути? Наступні випробування, про які я читала у книзі, вимагали вже набагато розвиненіших магічних умінь. А деякі то й поготів були зав’язані на те, щоб відсіяти учасниць, які були недостатньо майстерними чарівницями. Врешті, до Відбору допускалися тільки аристократки, а не дівчата з хліва. І навіть серед них… усіх, хто не володів на належному рівні етикетом, не був достатньо освіченим та банально не вмів вести бесіди на належному рівні, відсіяли ще на етапі співбесіди. Тож не доводилося розраховувати на «випробування Відбору королівських наречених», де претенденток на корону перевірятимуть на вміння тримати виделку та ложку за столом, писати офіційні листи чи робити реверанси. Метою змагання було вибрати найдостойнішу — Королеву з великої літери, яка здатна і на рівних із чоловіком у дипломатію, і в разі війни армію у бій повесті, хоробро б’ючись на полі бою як приклад усім воїнам.

Таким чином, щоб протриматися і не стати жертвою незадоволених «союзників» Вайлет, я маю вміти поратись і з мечем, і з магією.

Тільки ось питання: ЯК?! Я жодного разу в житті не їздила верхи, тим більше не тримала в руках меча і не стріляла з лука. На фізкультурі, звісно, завжди була молодчинкою, але це й усе. Про магію взагалі мовчу. За ті два з половиною дні, що просиділа над книгами і вправлялася в тренувальній залі, я сповна оцінила всю складність цієї справи. І хоч з базою сяк-так розібралася, але вже чітко розуміла: освоїти всю програму магічної академії за тиждень зубріння не вийде.

Отже, потрібно шукати інші шляхи.

І найочевиднішим для мене був один: сама Вайлет Кримсон. Що, як її пам'ять (а разом із нею магічні навички та бойові вміння) все ще знаходяться десь там, у глибинах тепер уже моєї голови? Якщо так, то знайди я спосіб це пробудити — мабуть, зможу швидко все це «обкатати» і використовувати сама, а у разі успіху ще й не гірше за саму Вайлет. Як-не-як, вона була чудовою магинею, влучно стріляла, непогано фехтувала і вільно почувала себе в сідлі. Навіть на драконах літати вміла.

До того ж, маючи її пам'ять, я, напевно, зможу швидше розібратися з усіма цими змовами і хоча б зрозуміти, хто там що та як поверне.

Тільки ось як я можу отримати доступ до її пам'яті, навіть якщо вона все ще знаходиться всередині цієї макітри? Та й… А що, власне, трапилося з Вайлет після того, як я заскочила в її тіло? Куди вона поділася? Полетіла «кудись далі»? Оселилася в моєму тілі, яке джип переїхав, і чи то померла разом з ним, чи то несподівано вижила і тепер ходить у моєму рідному світі, де відтепер лиходійствує? Чи що з нею взагалі могло статися?

Хоч як би там було, але схоже, що мені ще й на ці запитання треба постаратися знайти відповіді.

Але спочатку — пройти це чортове випробування, впоравшись менше, ніж за годину, щоб не поступитися Дані Рошлер і дати їй цілком канонічно покинути Відбір.

У разі випробувань на кшталт цього послідовність проходження визначалася жеребкуванням. Мені випало йти четвертою, Лія пройшла головоломку другою за двадцять вісім хвилин, а Дана піде шостою. І ось зараз епічний триметровий механічний куб, що стояв посеред зали, в якій проходило випробування, відкрився з гучним клацанням коліщаток. Анжела Грейслін, яка впоралася з ним за тридцять п'ять хвилин, переможно посміхнулася, вийшовши з раніше запечатаної зони, підійшла до головного розпорядника і здала годинник, виданий на старті. Тим часом куб за її спиною знову зібрався у свій початковий вигляд.

— Вайлет Кримсон, ви наступна, — сказав розпорядник, звернувши свій погляд на мене. І так-так, правда! Всі інші учасниці, які були тут, теж подивилися на мене. Причому недвозначно даючи своїми поглядами зрозуміти, що щиро сподіваються на мій провал.

Ну вже ні, мої любі, не дочекаєтесь. За каноном це завдання я повинна пройти!

— Я готова, — прозвучав мій впевнений голос… правда ось, за фактом, впевненості в мені було, приблизно як зубів у вісімдесятирічної бабці. Але що вдієш!

Підійшовши до розпорядника, я прийняла з його рук годинник із секундоміром, який відразу закріпила на своєму зап'ясті. А потім, повільно видихнувши, пройшла у напрямку куба. І коли наблизилася до нього — почула численні клацання, з якими деталі, що становили його стіну, почали розсуватись переді мною, наче цегла при вході в Алею Діаґон. Коліщатко за коліщатком, куб розкривав переді мною свої обійми, запрошуючи увійти. І однозначно даючи зрозуміти, що я не покину його зачарованого нутра, доки не розв’яжу всі загадки, які він у собі приховує.

Я йшла вперед. Крок за кроком. Розуміючи, що перетинаючи кордон куба, вже пройшла всередині відстань, що перевищує його розміри ззовні. І ось почула, як деталі найскладнішого магічного механізму зімкнулися за моєю спиною, з кінцями убезпечуючи мене від зовнішнього світу. Залишаючи у повній тиші та темряві.

Яка вже через кілька секунд зруйнувалася, коли мої очі засліпило світло, яке здалося надто яскравим після цієї короткої, але такої всеосяжної пітьми.

Що ж, почнемо!

Звикнувши до світла, я озирнулася і зрозуміла, що переді мною простора кімната, весь вигляд якої нагадував старе нутро покинутого корабля. Давно затонулого, обвішаного водоростями немов гірляндами, і з різними морськими рачками-черепашками, що повзають то тут, то там. Але головним, що привертало увагу, і що описувалося в інструкції, надісланої в листі, була велика ділянка підлоги, викладена крупною темно-синьою плиткою. На кожній із яких було чітко видно прості орнаменти. Одні зображали соняшники, інші дрібні квіти незабудок, треті — переплетені гілки троянд, що загрожували витонченими шпичаками. Четверте — дубове листя з жолудями, п'яте — малину з великими ягодами, шосте — вишневий цвіт.