Розділ 3. Тобто, є ще й приховані лиходії?

Отже, схоже що Вайлет була головною паскудою… але не головним поганцем! А цей головний поганець, за вказівкою якого вона працювала, причаївся десь за кадром, і ймовірно розкривався-перемагався в самому кінці так мною і не дочитаної книги. Виходить, наша лиходійка, хоч і була тією ще скалкою в сраці, але виявилась чиїмось інструментом. Можливо, її змусили у всьому цьому брати участь, а може вона й сама рада була — цього я не можу знати, не маючи її особистих спогадів. Але факт полягає в тому, що або відразу, або вже в процесі Вайлет дали зрозуміти, що дуже на неї розраховують, і якщо вона не виправдає очікувань, то навіть білі капці вибрати не встигне.

Таким чином, переді мною тепер маячила не лише загроза смерті ближче до кінця книги «за всі скоєні злодіяння», а ще й імовірність отримати сокирою по голові, якщо вилечу з Відбору. А може, ще й якщо недостатньо якісно на ньому паскудничатиму.

Трясця, гірше не придумаєш. Тому що… ну чорт, чесно, яка з мене злодійка? За ті п'ять років, що я працювала вихователькою в дитячому садочку, навіть жодного разу жодної дитини по дупі не шльопнула. Серед того й найбільш неслухняних, які дражнили мене, тікаючи по всій спальні в тиху годину замість того, щоб тихо-мирно спати, даючи мені спокійно почитати якусь цікаву книжку.

Від спогадів про роботу, залишену у минулому житті, стало сумно. Напевно, моя група засмутилася, коли їм повідомили, що улюблена вихователька більше до них не прийде. Ну, хоч батьків, які б страждали через мою смерть, у мене ніколи не було — у дитбудинку виросла, куди, наскільки мені розповідали, біологічна мати-алкоголічка здала мене ще до того, як я навчилася ходити на горщик. Хлопця (а тим паче чоловіка) в мене також не було. Тому… схоже, крім дітлахів з моєї групи, та пари колег, за мною в старому житті і нема кому тужити. Та й діти зараз в такому віці, що майже всі скоро з кінцями мене забудуть. Начебто думка про те, що моя смерть не зробить нікому надто боляче, повинна втішати. Але з іншого боку, якось прикро, що за все недовге життя я так і не зуміла стати важливою хоч для когось.

І ось тепер, якщо я не зрозумію, як змінити хитромудрий сюжет, то і в новому житті недовго проживу! А якщо нічого не придумаю до наступного випробування Відбору, то це «недовго» стане ще недовшим.

Тому треба активно ворушити звивинами та шукати шляхи, згадуючи, як у таких випадках діяли героїні жіночого фентезі… точніше, ті з героїнь жіночого фентезі, яким доводилося викручуватися самим. Без допомоги супер-мега-мужика, що закохався в них з першого погляду, раптово прибігав на допомогу і рятував на ручках з усіх на світі сраконьок. Бо на такого моїй персонажці розраховувати точно не варто!

Тож подумаємо, які в мене варіанти?

Однозначно плюс на наступному випробуванні Відбору для мене йдуть три обставини:

Перше — я читала у книзі, як це випробування проходила героїня, і пам'ятала, як з ним упоралася вона.

Друге — у мене була докладна інструкція з проходження, надіслана мені моїм «анонімним доброзичливим тримачем за горло».

Третє — для цього випробування не було гострої потреби в особливо активному використанні магії. Постаравшись, його можна було пройти і з мінімальним її застосуванням. Особливо маючи на руках перші два пункти. Хоча, звичайно, з повністю підконтрольною магією було б краще.

І полягало це випробування в тому, що кожну з учасниць, засікаючи час, по черзі поміщали у складну магічну головоломку з п'ятим виміром. Вийти можна було лише розв’язавши її. Та з дівчат, хто визитиметься найдовше, займе останнє місце і вилетить з Відбору.

Якщо я все правильно пам'ятаю, то за книгою в цьому випробуванні програвала Дана Рошлер, яка поралася майже годину. Отже, я знаю точні часові межі, в які маю кров із носа вкластися. У плюс так само йшло те, що учасницям не просто не забороняли брати із собою годинник, а й видавали його перед початком, звіривши час. Разом із секундоміром. Тож я точно знатиму, наскільки погані або не дуже погані мої справи.

Отжне, головне для мене — буквально визубрити докладне проходження головоломки, сподіваючись усім серцем, що у мого інформатора воно точно відповідає тому, що буде на випробуванні. Плюс, вивернутись навиворіт, але зрозуміти, як використовувати ті елементарні магічні навички, які все ж таки були необхідні для цього завдання.

Насамперед я, будучи, все ж таки, не дурою, сіла з інструкцією, і навіть не думаючи про сон, не вставала з крісла, поки не вивчила її так, що могла б повторити, навіть якби мене розбудили посеред ночі. Потім годину позаймалася різною дурнею, перш ніж знову сісти з листами і повторити. А переконавшись, що справді все добре запам'ятала — виконала вказівку знищити всі ці папери. Тому що якби вони потрапили до когось — на мене б чекало класичне «Тут тобі і смерть!». Надто коли врахувати, що буквально всі тут будуть тільки раді будь-якому компромату на мою персону.

Після цього до світанку залишалося зовсім трохи, і я вирішила поспати, скільки вийде. Все ж, у дні, коли не було випробувань чи важливих подій, учасницям не влаштовували примусовий підйом із соловейком. Тому відпочину трохи, а потім займуся магічним питанням.

Знявши і повісивши шовковий халатик, я випадково зловила поглядом своє відображення у великому дзеркалі, що стояло біля шафи, і проти волі завмерла, дивлячись на нього. Потім зробила кілька кроків і знову глянула на себе. Уважно вдивляючись у деталі. Ну що ж, одне втішає — лиходійок автори зазвичай описували справжніми красунями! Що було хоч і трохи, а приємно, особливо після моєї досить посередньої оригінальної зовнішності. Вайлет мало того, що на лице — просто лялечка-картинка, так ще й фігура прекрасна. На таку що не одягни — виглядатиме чудово, і не потрібно морочити голову підбором одягу, який підкреслюючи переваги, приховував би недоліки. Бо хоч у цьому плані Вайлет не було чого приховувати!