Пролог

— Ти візьмеш участь у Відборі, — суворо і владно наказав низький голос. Голос, який звик до того, що йому ніколи не заперечували.

— Так, батьку, — прозвучала чітка і абсолютно байдужа відповідь. — Але що, як…

— Жодних «що як» не буде, Вайлет, — не менш холодно відрізав чоловік. — Ти обрана богами і отримаєш запрошення, коли прийде час.

— Чому ви так у цьому впевнені? — дозволила спитати я, і відразу здригнулася, почувши удар кулаком по стільниці. Різкий, наче постріл.

— Це вже тебе не стосується, — викарбував він із глухими нотками металу. — Ти маєш шість років на підготовку, починаючи від цього дня. І якщо розчаруєш мене, то я тобі цього не пробачу. Ти все зрозуміла?

— Зрозуміла, батьку, — відповіла я. І хоч мій голос при цьому не здригнувся, усередині все тремтіло і стискалося від хвилі страху.

Бо хоч я не пам'ятала нічого про цю людину, окрім останніх двох з половиною років, проте навіть спогадів за цей час мені вистачило, щоб не сумніватися у тому, що ж він залишив між рядків. Що саме мав на увазі під «не пробачу».

Я не знала причини. Не могла навіть бути цілком упевнена в тому, хто я взагалі така.

Але одне було ясно, напевно: неважливо, ким я хочу вважати себе. Я маю стати тією, ким він бажає мене бачити. Інакше…

Інакше, підозрюю, мене знову зітруть. Можливо, наступного разу — назавжди.

— У такому разі розпочинай підготовку із завтрашнього дня, і не смій мене підвести.

— Слухаюсь, — відповіла я, і лише вийшовши з кабінету, дозволила собі, зчепивши зуби, потерти зап'ястя. Ті, які палали болем після того, як батько кілька хвилин тому обпік їх ударами тонкої дерев'яної лінійки.