Розділ 14. Зілля

Я немов повільно виринала з в’язкого болота. Огидний різкий запах, який вертівся біля мого носа, силоміць витягував мою свідомість зі спокійного мороку, де їй так хотілося залишитися.

— Все гаразд, — почула я віддалений жіночий голос.

А потім закліпала, мружачись від світла, яке надто різко вчепилося в очі.

Та заціпеніла, відчувши на своєму чолі теплу чоловічу долоню. Погляд сфокусувався на Спайкові, який сидів наді мною.

— Вмієш же ти налякати, — зітхнув він, невагомо прибираючи з мого обличчя сплутані пасма рудого волосся.

— Не те слово, — похитала головою медсестра, знову підійшовши до мене зі склянкою каламутної рідини. — Випийте це. Я вже вколола вам зілля, яке має нейтралізувати токсини у вашій крові. Але із цим ви швидше прийдете до тями.

— Дякую, — слабко шепнула я та спробувала підвестися. Тієї ж миті долоня Спайка ковзнула під мою спину і він допоміг мені сісти, а потім забрав склянку з рук медсестри і сам підніс її до моїх губ. Я не стала заперечувати, та й не мала на те причини. Просто випила ліки, хай вони й були противними на смак.

— Молодець, — кивнув чорний вовк, знову вкладаючи мене на кушетку.

— То мене… справді отруїли? — здригнулась я.

— Як вам сказати, леді Фостервуд, — тяжко зітхнула жінка. — За фактом — так. Але по суті… Це було більше схоже на чийсь жорстокий жарт.

— Тобто? — я розгублено насупила брови.

— Поки я готувала ін’єкцію зілля, що нейтралізує токсини, лікарка взяла у вас кров для алхімічного аналізу. В нас першокласне обладнання, тож він був готовий за хвилину — аби ми точно знали, з чим маємо справу, і чи можливо вам іще в принципі допомогти. І коли я дізналась, чим саме вас отруїли, то зітхнула з полегшенням. Кажу одразу, це не була смертельна отрута.

— Що ж тоді?

— Зілля Беланарію, його ще називають «Блювотниця», — ніяково проговорила медсестра. — Схоже, хтось вирішив просто… створити вам неприємностей під час балу. Якби я не надала вам допомогу, ви б не померли, але іще б довго кепсько почувались. Щонайгірше — пролежали б годину чи дві непритомною в калюжі власної блювоти, а потім ще як мінімум добу почувалися жахливо. Але я зробила все необхідне, тож вас попустить вже за кілька хвилин. Хіба слабкість лишиться ще на день-два, тож раджу вам поберегтися…

Я вже не чула, що медсестра казала далі. Різко сівши на кушетці, вчепилася пальцями в оббивку та важко дихала. Серце калатало, спину вкрили сироти.

— Скільки часу минуло? — прохрипіла я. Вирячені очі гарячково заблищали.

— Відколи лорд Вулнем приніс вас сюди непритомною — хвилин двадцять, — повідомила жінка, глянувши на годинник.

В мене всередині все похололо.

Двадцять хвилин в медпункті, плюс хвилин десять в туалеті, і ще деякий час, що я пленталася коридорами, поки Спайк мене не підхопив.

Тобто, понад пів години мене не бачили в залі для урочистостей.

— Гей, куди це ви?! Вам краще іще трохи полежати! — закричала медсестра, зрозумівши, що я підхопилася та побігла геть.

Певно, Спайк і сам отетерів з такого різкого старту, бо наздогнав мене лише за кілька секунд, коли я напролом мчала в напрямку до зали.

— Що тебе вкусило? — видихнув він, порівнявшись зі мною. — Тебе ж досі хитає! Вертайся в медпункт, тобі справді треба ще полежати.

— Не можу, — мало не схлипнула я, наближаючись до входу до зали.

Та не одразу збагнула, що кожен, хто помічав мене, починав сполохано витріщатись. Сподіваюсь, лише тому, що я мала жахливий вигляд, а не…

— Кет! — гукнула я, помітивши подругу.

Яка остовпіла, ледве побачивши мене.

— Елісон? — видихнула вона.

І відсторонилася.

— Гей… — мене затрусило.

— Елісон… як ти могла?! — шоковано видихнула вона. І мені, на жаль, не треба було детальних пояснень того, що ж саме я МОГЛА. Всередині мене просто все обірвалося. — Бідна Сара… В мене в голові не вкладається! Як ти можеш бути аж також жорстокою?!

— Послухай, я нічого не робила!..

— Стривай, ти ще й ЦЕ заперечуватимеш?! — обурено випалила Кетрін, вгризаючись в мене поглядом. — Кілька дівчат бачили, як ти вийшла з туалету за кілька хвилин до неї! Ніхто туди не заходив після тебе, і коли та бідна дівчина вийшла в ТАКОМУ стані… там більше нікого не було!

Дихання перехопило. Здавалось, я от-от знову зомлію.

Прокляття. Ну звісно! Та закрита кабінка. Та бісова закрита «неробоча» кабінка!

Виходить, вона аж НАСТІЛЬКИ все спланувала? Зрозумівши, що я буду насторожі та не лишатимусь без свідків — підсипала мені блювотне, подбала, щоб в туалет ніхто зайвий не зайшов (можливо, попросила про допомогу когось зі свого «гарему»), а потім дочекалася, поки я зайду, виблююсь та піду. І щоб все виглядало переконливо — просиділа там іще деякий час, нібито «приходячи до тями та виплакуючись після жахливих знущань», які були так смачно описані в книжці!