Розділ 13. Гірке до гіркого

Незабаром мій самонакрут сягнув такого рівня, що я мало не підійшла до Спайка, коли побачила його в натовпі. Але ні, якщо я хочу витягнути для нього якусь інформацію в Деміана, принц має мені довіряти. Отже, бачити мене разом з його суперником точно не повинні. Тому пошукаю з ним зустрічі іншим разом. Так, щоб не було свідків.

Поки що мені вдавалося триматися на видноті. І, на щастя, подружки послухали мене та робили те саме, хоч досі не вірили мені та вважали моє прохання поплавленою параноєю. За весь час я ходила в туалет лише раз, з тими ж подружками. Ще й вмовила їх дочекатись та зайти до вбиральні, коли там буде кілька інших дівчат. Але хай краще Ірен та Кетрін вважатимуть, що я геть здуріла, ніж Сарі вдасться її поворотна підстава.

Втім, хоч дівчата і бурчали через мої дивні прохання, та їм сьогодні, на відміну від мене, принаймні було весело. Обидві постійно танцювали — все ж, Ірен та Кет були вродливими і завжди користувалися популярністю в хлопців, тому запрошень на танці їм не бракувало. Я ж…

Я була офіційною нареченою Деміана. Саме по собі це, звісно, не забороняло іншим запрошувати мене! Але жоден хлопець не бажав зазіхати на те, що формально належало його майбутньому королю. Тож на всіх заходах я зазвичай танцювала лише з ним. І оскільки сьогодні принц перемкнувся на «головну героїню цього роману», танці мені більше не світили. Лишалось тільки насолоджуватись закусками, що я й робила, радіючи, що хоча б стіл на урочисті події в академії накривали гарний.

Втім, з останнім я, схоже, поквапилась з висновками! Бо коли розжувала канапе, яке мені підніс один з офіціантів, його смак здався мені трохи неприємним. Не те щоб несмачне, але щось в ньому трохи гірчило. Не настільки, щоб випльовувати в серветку прямо посеред натовпу, який дивиться на мене, але смак був не дуже, тож я поспішила запити його вином.

На жаль, вино не допомогло. Та що там — здавалось, ніби з кожною хвилиною ця гіркота розповзається моїм шлунком та підіймається стравоходом, аби поєднатися з цим огидним відчуттям у роті! Подумки лаючись, я почала думати, чим би це заїсти, але за хвилину зрозуміла, що не зможу це заїсти просто тому, що мене починає нудити. З кожною секундою сильніше.

Трясця…

Серйозно? Тобто, я ще й примудрилася зловити харчове отруєння? Ні, з мене хтось нагорі точно знущається!

Я щосили намагалась глибоко дихати, але ставало тільки гірше. В голові почало паморочитись, думки плутались, а нудота продовжувала підступати до горла. Прокляття! Чого мені зараз точно не можна робити, то це виблювати прямо в натовпі посеред зали для урочистостей!

Ноги вже погано тримали мене, коли я, похитуючись, як могла швидко пішла до вбиральні. На щастя, там було порожньо. Хоч до горла вже підпирало, але я витратила кілька дорогоцінних секунд, аби перевірити кабінки: всі порожні, одна — зачинена. Як сповіщала табличка на дверях, вона зараз не працювала.

От і чудово.

Я ледве встигла увірватися в найближчу кабінку та схилитись над унітазом, коли мене вивернуло. Було так погано, що на очах виступили сльози. Дихати, мені до крику хотілося глибоко дихати, але чи сильно ти подихаєш в бісовому туалеті?!

Незабаром в мені вже нічого не лишилося, навіть шлункового соку. Але спазми продовжували чавити мене, голова йшла обертом. Вкотре змивши воду, я опустила кришку унітазу та сіла, важко дихаючи.

Медпункт. В кожному корпусі академії є медпункт. Треба дійти до нього, до кінця балу там точно чергуватиме як мінімум медсестра.

Зібравшись на силі, я підвелася, підійшла до умивальника, щоб поплескати себе по щокам долонями, змоченими холодною водою, та вийшла з порожньої вбиральні. Неподалік стояло кілька дівчат, які помітили мене, тож я щосили спробувала виглядати нормально, аби не привернути їхньої уваги. Лишень уявляю, які про мене поповзуть злі плітки, якщо вони зрозуміють, що наречену принца знудило під час Вересневого балу!

За хвилину я трохи віддалилася від оживлених коридорів. Навколо нікого не було, і я нарешті дозволила собі йти, спираючись долонею на стіну. Медпункт недалеко, я маю туди дійти. Хоч би не зомліти…

Сподіваюсь, це ж справді лише харчове отруєння? Мені ж не підписали отрути, правда? Я зараз не вмираю? Що, коли той голос мав на увазі, що я не доживу не те що до випуску, а й до завтрашнього ранку?

Від страху мої коліна затрусилися і я зрозуміла, що просто падаю…

Аж раптом чиїсь сильні руки підхопили мене! Перед очима трохи пливло і в напівтемряві я не одразу роздивилася того, хто мене зловив. Лише відчула тепло. Багато тепла. Навіть крізь тканину чорного вишитого камзола.

— Гей, що з тобою? Виглядаєш паскудно, — почула я знайомий голос і здригнулася.

Не може бути!

Очі трохи сфокусувались і я справді побачила над собою обличчя Спайка.

— Мені погано. Я чимось отруїлася… або мене отруїли, — затинаючись, слабко-слабко прошепотіла я.

Він нічого не сказав. Лише стиснув зуби, а потім легко підхопив мене на руки та швидко поніс коридором.

— Не смій відключатись, чуєш?! — гукнув він, певно відчуваючи, як я пливу, як закидається моя голова, а тіло немов втрачає всі точки опори. — Лишайся тут!

…Але його голос віддалявся, разом з усім світом навколо. Останнє, що я все ще відчувала, це жар від його грудей, проте навіть він за мить зник.