Розділ 8. Цей темний принц

До самого вечора я метушилась, не знаходячи собі місця. Спочатку зробила через слугу всі необхідні замовлення та чекала, поки їх доставлять. Тим часом підібрала одяг для вечора та детально спланувала образ. Прикрасила кімнату, створила атмосферу. А потім пірнула в розкішну ванну, після якої змастила тіло пахучими оліями, які зробили шкіру шовковистою на дотик. Наостанок вбралася і саме за пів години до часу, коли мав прийти Деміан, закінчила мейк-ап.

Він постукав у двері на три хвилини раніше.

— Я тут до однієї чарівної леді, — посміхнувся принц та грайливо провів по моїй щоці єдиною розкішною червоною трояндою, ледве я йому відчинила.

— Леді невимовно рада цьому візиту, — зашарілась я та зачинила за ним двері.

Деміан одразу пройшов до столика, на якому стояли свічки та нещодавно доставлена вечеря, і відкоркував принесене червоне вино. Наливши його в наші келихи, він поставив пляшку у відерце з льодом та повернувся до мене.

— Навіть не віриться, що це наш останній рік в академії, — зітхнула я, беручи свій келих з його рук.

Направду, для мене цей рік в академії стане єдиним…

Якщо тільки не виявиться, що я справді не просто потрапила в чуже тіло, а саме переродилась, і зараз в мені лише прокинулась особистість з минулого життя. В такому разі, якщо все справді саме так, то я дійсно навчалася тут всі ці роки, і цей рік справді стане для мене саме ОСТАННІМ.

Втім, навіть якщо так, то та я, яка навчалася тут досі, була ІНШОЮ МНОЮ.

Всі ці роздуми надто плутали та бентежили. З одного боку, я прагнула частіше в них поринати, промацувати та пізнавати, аби краще зрозуміти саму себе. Та з іншого, я так само цих роздумів боялася і намагалася уникати — наче вогню, який міг надто боляче попекти…

Хоча ж дивно! Адже… адже моя душа і так достатньо попечена!

— Так, після випуску забагато всього зміниться, — тим часом відповів Деміан, торкаючись гарячою долонею моєї талії. — Ще й почнеться підготовка до весілля. І до тебе як до нареченої буде багато вимог та ще більше всезагальної уваги. Не тільки до самої церемонії в кінці наступного вересня, а й деякий час після неї.

— Я розумію це. І обіцяю, що не підведу, — запевнила я. І здається, не змогла приховати від нього, як трохи здригнулась.

— Дуже на це сподіваюсь, люба, — кивнув принц, невагомо торкаючись губами моєї шиї. — З усіх високих домів королівства саме тебе обрали моєю майбутньою королевою. Бо вірили, що ця дівчинка зіграє таку важливу роль ідеально.

Коли губи Деміана торкнулися моїх, я мабуть впустила б келих з вином, якби принц не забрав його з моїх рук, спритно поставивши на столик поряд з власним. Жодних сумнівів: цей чоловік умів цілуватись і пестити. Майстерно, п’янко. Так, щоб повністю позбавляти розуму.

…От тільки кожен дотик його губ гірчив. Настільки сильно та виразно, що від цієї гіркоти зводило живіт. А непрохані спогади, які я понад усе прагнула назавжди поховати, знову виринали перед очима. Занадто яскраві, занадто реалістичні…

Занадто свіжі.

Спогади про поцілуки та дотики мого чоловіка з минулого життя. Солодкі, ніжні.

Та як виявилось — до вереску фальшиві.

Поцілунки та дотики чоловіка, який з бридким вишкіром виштовхнув мене з вікна власної квартири.

Поцілунки та дотики чоловіка, який кохав іншу, а я була лише «тимчасовою незручністю» на шляху до їхнього щастя у тепер уже ВЛАСНІЙ квартирі в Києві. Де вони, скоріш за все, справді отримали своє кляте «довго та щасливо».

Поцілунки та дотики зі смаком брехні.

Відчуваючи, що мене от-от виверне, я відсторонилась та вивернулась з обіймів Деміана, поспіхом поправляючи сукню, яку він уже розстебнув та спустив з моїх плечей, оголюючи груди.

— Вибач… я… зі мною не все гаразд, здається, — пробурмотіла я, відвертаючись від нього. Просто не мала зараз сили подивитися йому в очі.

— Тобто, не все гаразд? — похмуро пролунало у відповідь.

— Це важко пояснити… — я затиналася, язик заплітався, перед очима все пливло. — Мені… зараз не нормально. Справа не в тобі, просто я трохи емоційно почуваюся… Краще не треба.

— Стривай-но, хочеш сказати, що відмовляєш мені? — напружено уточнив Деміан. Не обертаючись, я чула, як його кроки наближаються до мене. Спину вкрили сироти. — Це щось новеньке.

А й справді. Коли він сказав це, я ЗГАДАЛА.

Елісон досі… справді ніколи не відмовляла нареченому. Від найпершого разу, коли він її захотів. Завжди на все згодна, завжди готова зробити те, чого від неї бажав майбутній чоловік. Їй ніколи не було погано, в неї ніколи не боліла голова. І навіть місячних «не бувало» — вона просто користувалась заклинанням, аби на годину приховати кровотечу, а живіт ніколи не болів.

Та головне, Елісон робила все це, бо відчувала до Деміана глибоку прив’язаність, яку виробила в собі після того, як їй повідомили про заручини. Була переконана, що справді щаслива бути його судженою і танула від найменшого прояву уваги від нього. Вважала за щастя належати йому, бути його майбутньою королевою.

Деміан натомість не демонстрував ані їй, ані на публіці, жодну зі своїх коханок. А коли Елісон була поряд — вся його увага, вся турбота та чарівність належали лише їй. Вона, звісно, чула чутки, що ці коханки десь є, але не намагалася дізнатися більше.