Розділ 5. Кепські карти

В перший день занять на мене чекало дві цікаві новини.

Перша — я зрозуміла, що продовження навчання не становить для мене жодної проблеми. Тобто, це сприймалось так, ніби я справді всі ці роки навчалася в магічній академії на майстриню артефактів і зараз просто повернулася після канікул. Всі знання та магічні навички, необхідні для роботи, були при мені. І вони приходили не спалахами чи уривками, а здавались повноцінною частиною мене. Наче я не вскочила в чуже тіло і мій розум просто увібрав усі спогади, які належали колишній власниці цього тіла…

А немов я справді сама переживала це.

Цікаво, а що, коли все справді так? Що, коли я не просто прокинулася в цьому тілі, а «справжня Елісон Фоксервуд кудись з нього поділася»…

Раптом я і є «справжня Елісон Фоксервуд», в якої після падіння з коня та магічного лікування зненацька прокинулась її особистість з попереднього життя?

Звучить неймовірно.

«Втім, як і сам факт того, що тридцятирічна київська журналістка, яку чоловік виштовхнув з вікна, отямилась в ролі лиходійки з прочитаного напередодні роментезі!» — нагадала собі я.

Хай там що, я могла продовжувати навчання на випускному курсі, не викликаючи ні в кого зайвих підозр.

Та й цієї миті мені варто було хвилюватися дещо про інше.

А саме — про ту другу новину! І нею була чутка, що поповзла академією між другою і третьою парою та дійшла до мене саме перед четвертою.

Чутка про те, що на перерві після першої пари хтось зайшов до авдиторії, закріпленої за групою першокурсників-цілителів, коли ті пішли перевдягатись перед фізкультурою, та викинув з вікна п’ятого поверху всі речі однієї сироти-стипендіатки. А на її парті написав червоними чорнилами:

«Брудна злиденна хвойда».

І я, чорт забирай, навіть не мала потреби закладатись, ким же була та нещасна першокурсниця! Бо чудово пам’ятала, що в «Академії Клинків і Троянд» у перший день занять, після інциденту з вином на вчорашній вечірці, Елісон саме так помстилася Сарі за те, що Деміан тоді побіг її втішати.

Після цього мене надто сильно почали картати нехороші підозри. Бо нашу першу зустріч та сцену з вином іще можна було списати на спонтанні ідеї, які спали Сарі на думку: вона бачила обставини, бачила мене в цих обставинах та придумала, як цими обставинами скористатися.

Але сьогоднішнє відбувалося вже взагалі без моєї участі! Тобто, мене справді навіть поряд із Сарою тоді не було! Щоправда, алібі я теж не мала, бо на тій перерві ходила в туалет — без компанії, звісно. Тож не дивно, що після вчорашніх влаштованих Сарою вистав дехто вже й шепотівся, приписуючи цей подвиг мені. Ну звісно, адже це звучить так правдоподібно: помста пихатої аристократки бідній сирітці в пориві ревнощів!

І тепер мене дуже сильно хвилювало єдине питання: а чи збирається це стерво взагалі зупинятись? Або ж…

Або ж ці її вибрики продовжуватимуться «за сценарієм» і вона далі займатиметься булінгом самої себе так, щоб кожну витівку спихувати на мене? Звісно-звісно, поки було зарано для таких висновків. Але коли блискавка втретє влучає в одне і те саме місце, то як мінімум, варто задуматись.

Почуваючись не надто оптимістично, я пішла після пар в бібліотеку, аби не відкладати надовго задані конспекти. Та й просто, коли чесно, хотілося особисто — власними очима — помилуватися старовинними залами, оздобленими червоним деревом!

Що ж, тут справді було так само гарно, як і в МОЇХ спогадах. А ще відчувався цей неповторний запах старих книжок в шкіряних палітурках, від якого тілом приємно пробігали мурашки. Тоді, в своєму попередньому житті, я дуже любила навчатися в інституті журналістики. Тож перспектива зануритися іще на один рік в студентське життя мене направду порадувала.

…Головне тільки, аби цей рік не став для мене такою самою катастрофою, як для Елісон в книжці!

Намагаючись прогнати всі погані думки, я всілася за робочий стіл в читальній залі зі стосиком набраних книжок рекомендованої літератури та почала гортати їх, шукаючи матеріали, які мені потрібно було опрацювати і законспектувати. Зосереджено гортаючи шарудливі сторінки, я повністю поринула в роботу. Тому не одразу помітила, що хтось лишив на моєму столі складену навпіл записку.

Стрепенувшись, я проводила поглядом спину якогось хлопця в студентській формі та потягнулася за запискою блідою рукою.

Це, безумовно, був почерк Деміана. Дуже добре мені знайомий.

«Треба поговорити. Зараз. Чекаю на тебе в секції магічних механізмів, між восьмим та дев’ятим стелажами».

Наморщивши лоба, я сховала записку, повільно видихнула та закрила книжку, лишивши в ній закладинку. Не те щоб в мене не було приводів для поганих передчуттів, але…

Я підвелася та швидко рушила до вказаного місця. І, як не дивно, справді побачила там Деміана.

— Щось сталося? — обережно запитала я, наблизившись до нього.

— Це ти мені скажи, — суворо проговорив він, пильно дивлячись на мене.

— Буду вдячна за більш конкретне запитання, аби я знала, що саме ти хочеш від мене почути, — стишено вимовила я, чомусь відчуваючи, як тремтять коліна.