Розділ 4. Вовчі обіцянки

Важко було уявити гіршу мить для того, щоб побачити його вперше. А краще було б не бачити цього хлопця взагалі ніколи! Але прямо зараз, після цієї сцени, коли Деміан побіг за Сарою, а половина присутніх витріщалася на мене та перешіптувалася…

Я й помітила ЙОГО.

Арнольд Пантінгтон. Хлопець, за якого Елізабет примусили вийти заміж, «аби зберегти залишки честі роду» після того, як вона зґаньбилась в кінці.

Пантінгтони були збіднілим провінційним родом дрібної аристократії. Перевертні-ондатри. Вони взяли студентську позику, аби Арнольд отримав освіту в Королівській Академії, сподіваючись, що так він здобуде зв’язки і зможе прилаштуватись в столиці, а згодом витягне рід з ями. Але хлопець надії батьків не виправдав і ледве тягнув навчання. Замість зв’язків нажив лише купу ворогів через свій відверто сучий характер. Тому після випускного курсу, замість тепленького (чи хоч якогось) місця в столиці, мав повернутися додому, де буде батрачити більше половини життя, аби сплатити студентську позику.

І в книзі разом із ним, в самісіньку сраку королівства, поїхала Елізабет, яку Пантінгтон зголосився взяти за дружину «не зважаючи на ганьбу» в обмін на скромний посаг, з якого й покриє значну частину своєї позики.

Але бідність та потворність цього «перспективного нареченого» здавалась далеко не найгіршим. Бо Арнольд був справжнім мерзотним вилупком! Гидким, самовдоволеним, жорстоким та істеричним. З чималою слабкістю до алкоголю (яка, зокрема, зіграла не останню роль в тому, що він був чи не найгіршим студентом на потоці). Тож не важко здогадатись, яке «сімейне щастя» чекатиме на мене, якщо я нічого не зміню та змушена буду вийти за ось цього дебелого рудого мудака з маленькими поросячими очима.

Важко дихаючи, я заледве проковтнула клубок в горлі, який обіцяв от-от мене задушити…

Коли почула тихий, глузливий шепіт над своїм вухом:

— Схоже, в тебе проблеми, Елісон?

Здригнувшись, я обернулась і завмерла з виряченими очима.

Біля мене стояв не хтось там, а Спайк Вулнемон: хлопець, якого поза очі називали «головним ворогом принца Деміана в академії»!

Старший син герцога Вулнемона, з роду чорних вовків. Високий, міцний, трохи смаглявий. З волоссям і очима, чорними як ніч, та широкими вилицями. Привабливий, чорт забирай.

…Але що він, трясця його матері, забув тут? Біля мене? Ще й зараз!

— Чого ти хочеш? — напружено видихнула я.

— А от це нам, гадаю, краще обговорити в більш приватній обстановці, — примружився Спайк.

— Навіщо мені взагалі з тобою про щось говорити?

— Бо це також і в твоїх інтересах, лисенятко, — гмикнув він, вказавши поглядом в напрямок коридору, куди хвилину тому Деміан вибіг слідом за Сарою.

Зціпивши зуби, я кілька разів вдихнула та випалила:

— Гаразд.

На щастя, вже за хвилину після тієї драматичної сцени на мене вже не витріщались, хоч і продовжували обговорювати. Тому те, що я пішла із зали для урочистостей разом зі Спайком, не стало подією в центрі уваги.

Він зупинився в одному з коридорів, біля арочного вікна, коли ми добряче відійшли від загальної метушні, та обернувся до мене з якимось надто підозрілим виразом обличчя.

— То чому ми зараз тут? — одразу запитала я, не бажаючи тягнути час. Краще скоріше з ним розібратися, поки мене не помітили в компанії першого суперника мого все ще офіційного нареченого.

— Бо я все бачив, — примружився Спайк з підступною посмішкою.

— Тобто… все?

— Те, що зробила та першокурсниця, — гмикнув він, склавши руки на грудях. — А дівча ж ґав не ловить.

— Тільки не кажи, ніби хочеш публічно підтримати мене та розказати всім, зокрема Деміанові, що там сталося насправді.

— Не скажу, — реготнув він. — Тому що це не матиме сенсу. Такій заяві від мене ніхто не повірить, а надто твій безмозкий дракончик, — додав він з таким нахабним виразом, що я б зараз висловила йому кілька ласкавих… якби не його наступні слова: — Скоріше всі б подумали, що ти мене просто чимось підкупила. Можливо навіть своїм тілом.

— Гімна з’їж! — вирвалося в мене, хоча ж він насправді абсолютно мав рацію!

— А ти, я бачу, іноді можеш бути не такою вже вишуканою леді, — захихотів Спайк, підступивши до мене на крок з нахабним прищуром.

— Так в нас наче й ситуація не зовсім за етикетом, — пробурчала я у відповідь та насупилась. І щоб не дати йому розвинути небезпечну тему «незвичності мого характеру», нагадала: — Отже, для чого ти в такому разі покликав мене сюди?

— Якщо ти не дурна (а ти не дурна), то маєш розуміти, куди сьогодні повіяв вітер, —він закотив очі та сперся спиною на раму великого вікна. — Маєш суперницю. Суперницю очевидно дуже зубасту та хитру. Яка — що для тебе найнебезпечніше — занадто вправно вміє користуватися овечою шкурою. Ну а Деміан… мені ж не треба переповідати зараз всі чутки про те, що він неодноразово зраджував своїй офіційній нареченій, яку йому впарили ще в дитинстві, так?

Я завмерла, хапаючи ротом повітря. Бо з одного боку, в книзі жодним чином нічого такого не писалося. А от з іншого — спогади всередині моєї власної голови чітко говорили: так, для мене це не новина. І таке поєднання двох картин особистості Деміана, які наклалися одна на одну, надто сильно по мені вдарило.