Розділ 1. Леді-лисиця

Він виштовхнув мене з вікна!

Я усвідомила це, витріщаючись на свого чоловіка широко розплющеними очима, поки летіла вниз із десятого поверху. Він усміхався. Трохи розгублено, підло, задоволено.

Трясця! Якого біса? Чому він зробив це? Ми ж нещодавно одружилася! Кілька хвилин тому все було добре! Він завжди здавався таким люблячим, дбайливим. Тому я й не повірила подругам, які казали, ніби в нього є інша… Невже вони не помилялись?

…Невже він справді одружився зі мною, просто щоб отак вбити і отримати мою квартиру в Києві? А пізніше приведе свою коханку в дім, який належав мені. Вдасть, що «просто пережив горе і знайшов ту, хто зцілила його від болю втрати»?..

Цинічний покидьок.

Не пробачу. Нізащо не пробачу! Навіть мертвою дістану!..

Поштовх — і стало темно…

…А потім я підхопилась та різко сіла, хапаючись за груди. Серце розривало мене зсередини. З губ зривалось уривчасте дихання.

Світло в кімнаті приглушене.

…в розкішній кімнаті з дорогими вишуканими меблями і величезним ліжком з червоним балдахіном. Важкі штори з червоного оксамиту були міцно запнуті, крізь них ледь-ледь пробивалась тоненька смужка сонячного світла.

Глибоко дихаючи, я підвелась та похитнулось — в голові паморочилось. Зібралась, підійшла до вікна, відсунула штору…

Та заціпеніла.

Там, за вікном, розкинулось величезне старовинне місто! Ще й з видом на розкішний палац вдалині.

Палац, над яким, чорт забирай, саме пролетів дракон!

— Ох, юна пані! Ви отямилися? Слава богам! — пролунало за моєю спиною. Обернувшись, я побачила миловидну дівчину в уніформі…

Покоївки?

Стривайте-но, а чого це вона назвала мене «юна пані»?..

Голова різко заболіла і я вхопилася за неї долонею. Майже одразу служниця, яка саме увійшла до кімнати, підбігла до мене та підхопила.

— Все гаразд, Ліндо, — якось на автоматі відказала я і вже постфактум здивувалася тому, що, виходить… знаю її ім’я? Але звідки?

Та судячи з реакції дівчини, її справді звали саме так.

— Благаю, поверніться до ліжка, а я покличу цілителя та повідомлю вашим батькам. Ми всі мало не посивіли.

— Що… сталося? — пробурмотіла я, таки послухалась дівчину та вмостилася на м’якому матраці.

— Позавчора ви впали з коня під час верхової прогулянки, сильно забились та не приходили до тями. Але цілитель запевнив, що чари вас вилікували, серйозних травм немає і треба просто почекати. Та ми однаково місця собі не знаходили. Посидьте тут, я повідомлю леді Фоксервуд, що ви прокинулися, та одразу ж повернуся і виконаю всі ваші розпорядження, — прощебетала Лінда та випурхнула з кімнати.

Я ж завмерла, широко розплющивши очі.

Фоксервуд.

Це що… якийсь прикол, га?

Ні, це просто збіг…

Збіг, за яким я щойно летіла з вікна своєї квартири, а отямилась в розкішних вінтажних апартаментах, за вікном яких — старовинне місто з бісовим драконом над замком!

Затискаючи рота рукою, яка сильно тремтіла, я випадково помітила дзеркало на туалетному столику, і попри прохання Лінди лишатися в ліжку, підійшла до нього. Щоб побачити неймовірно вродливу молоду дівчину! Бліду, струнку, з бурштиновими очима та довгим яскраво-рудим волоссям.

…Фоксервуд.

Трясця!

Елісон Фоксервуд. Саме так звали лиходійку з популярного роментезі «Академія Клинків і Троянд», яке я прочитала напередодні свого польоту з вікна. І опис її зовнішності в книжці аж надто підходив під те, що я зараз бачила в дзеркалі.

Вродлива. Холодна. Стерво. Це якщо коротко.

Якщо детальніше — донька з роду перевертнів-лисиць, талановита чарівниця, студентка випускного курсу Королівської Академії. А ще офіційна наречена принца-дракона, який був любовним інтересом головної героїні. Всю книжку Елісон гнобила бідну героїню, але врешті програла суперниці. Ще й так, що зганьбилася на всю столицю! І з нею не тільки розірвали королівські заручини та вигнали з академії, а й примусили до жахливого шлюбу.

Тобто, лише кілька днів тому я переможно реготала як ненормальна, коли «та гадюка Елісон» поїхала гнити в далекій провінції як дружина мудака зі збіднілого роду.

А тепер я це що виходить… Сама стала «тією гадюкою Елісон»?

…Може, це просто передсмертні марення і за хвилину все припиниться, бо мій мозок довмирає?

Але час ішов, а я все ще була тут. Знову сиділа на ліжку, навіть не пам’ятаючи, як до нього дійшла, та витріщалася на килим під своїми ногами.

— Доню, люба! — раптом почула я, а за мить мене обійняли.

Вродлива жінка зі сріблястим волоссям. Мерая Фоксервуд, мати Елісон. З роду білих сов. У книжці про неї майже нічого не говорилося, лише раз сама Елісон згадала про неї в розмові, уривок якої головна героїня випадково почула. Але чомусь в мене було відчуття, ніби я знаю цю жінку, дійсно знаю. Так, наче вона й справді була поряд зі мною більше двох десятиліть мого життя.