Розділ 5. Проблемка, про яку я не подумала

Сьогодні для мене був дуже важливий день: оновлена «Червона камелія» вперше після ребрендингу відчиняла свої двері для відвідувачів. І я вже була в передчутті від того, який запаморочливий ефект матимуть ті кардинальні зміни, які я привнесла лише за кілька днів.

— Отже, мій маленький бойовий загін, усі готові? — жваво посміхнулася я, влаштувавши вранці перед відкриттям маленьку імпровізовану муштру.

— У ресторанному залі ідеальна чистота. Приступаю на чергування на кухні, де урочисто клянуся відразу ж, швидко і якісно, мити кожну тарілку, виделку, каструлю чи сковорідку, а також витирати кожну стільницю, — повідомила Лідія, гордо випнувши груди.

— На кухні все бездоганно, — повідомив Віктор із самовпевненою усмішкою, яка без слів казала: «А хіба могло взагалі бути інакше?». — Продукти для всіх страв у нашому меню — у наявності. Все, необхідне для приготування, на своїх місцях.

— Ну а я завжди готова, — грайливо хихикнула Паллет, покручуючи в руках батіг. — Щойно відвідувачі прийдуть сюди, я принижу їх так, що вони стануть моїми рабами і залишать тут свою зарплату!

— Прекрасно! Мені подобається ваш настрій, — хмикнула я, схрестивши руки на грудях. — Тоді готовність номер один!

Гордим кроком пройшовши до вхідних дверей, я урочисто відчинила їх, повісивши табличку «Відчинено».

І одразу ж, гикнувши, підстрибнула на місці: за кілька метрів від порогу, переступаючи з лапки на лапку, стояв мій тепер уже точно давній друг-тарган!

— Я… це… ненадовго відійду! — нервово зам'явшись, крикнула я готовому до роботи персоналу. — Залишаю кав’ярню на вас, попрацюйте як слід!

Вискочивши до Тедді, я жестом скомандувала йому слідувати за мною і, пройшовшись трохи вуличкою, пірнула в непомітне підворіття.

— Привіт! Як я розумію, у тебе якась важлива справа? — промовила я, коли, озирнувшись, переконалася, що ми наодинці і нас ніхто не підслуховує.

— Звісно. Хоча я, знаєш, був би не проти, якби ти іноді просто запрошувала мене побалакати, позависати, випити трохи чогось, як за старих часів… — трохи невдоволено пробурчав тарган.

— Так, ти маєш рацію, друже, — зітхнула я, однозначно не бажаючи сваритися з досить корисним джерелом інформації. — Щойно я трохи розберуся з усім, що на мене звалилось, і стану вільнішою, щоб було коли продихнути — ми з тобою обов'язково виберемо вечір і побазікаємо за кухлем пивка. Домовились?

— Домовились, — усміхнувся Тедді… і так, тарганяча усмішка — це справді незабутнє видовище!

— То що ти хотів мені розповісти?

— Принц Мордок, — здригнувшись, промовив тарган. — Він...

— Так-так, мені вже шепнув дехто на вухо, що принц лічів зібрав загін, який вирушатиме до Кроссворлду по мою душу.

— А тобі шепнули, що він ще й сам цей загін очолив? — нервово промимрив тарган. І тут я, якщо чесно, остовпіла, впустивши щелепу. Дідько! Одна справа — це коли дізнаєшся про загін лічів, що вирушають за тобою на полювання. А інше — коли цих кістлявих хлопців цілий принц їхньої раси очолює!

— Ні, не шепнув, — вимовила я, ледве ворушачи язиком. — А це... точно?

— Точніше нікуди. Я сам, на власні очі, його сьогодні вранці в портальному кварталі бачив! — Видихнув Тедді. — І так, подруго, він виглядав злим не на жарт.

— От дякую, матиму на увазі, — кивнула я, відчуваючи, що день сьогодні буде з чудовим ароматом горілої сраки.

— Дивися мені там. Звичайно, Мордок не дурень, і не влаштовуватиме бійки прямо посеред міста, на яке не поширюється юрисдикція Некропольських королівств. Проте обов'язково продумає якийсь спосіб тихо і непомітно виловити тебе так, щоб ти більше ніде не спливла, навіть у канаві. Тож добре подумай, як не померти. Домовились?

— Домовились. Дякую, старий, — зітхнула я, проводжаючи таргана поглядом. І почувала себе так, що хотілося заволати просто посеред вулиці! Ну ось чорт їх усіх забирай, як мені вдалося потрапити в дамочку з ТАКИМИ неприємностями?

Втім… у книзі на цей момент сюжету Аннабель ще ніде не знайшли мертвою. Отже, виходить, був якийсь спосіб не померти прямо сьогодні від рук лічів. Знати б ще, що це за спосіб такий…

Бажаючи хоч трохи покращити своє становище, я накинула на голову каптур свого довгого темно-сірого плаща і попрямувала невеликими вуличками до елітного житлового кварталу, де знаходився будинок Шарторів. Надія побазікати трохи з Роєм, щоб він якось тут допоміг, трохи вселяла віру в завтрашній день. Та тільки на мене чекало розчарування: його… не було вдома!

Ну так, звичайно, молодший брат і права рука голови впливового дому відсутній у своєму маєтку, бо серед білого дня в нього є якісь справи! Яка несподіванка! Зовсім, мабуть, від нервів мізки розгубила.

Залишивши через прислугу для Роя листа, написаного на колінці, я поспішила назад, у Квітковий квартал. І вже підходила до «Червоної Камелії»…

Аж раптом трапилося щось зовсім незвичайне: зупинившись, я побачила прямо перед собою красиву світловолосу дівчину, яка сердито дивилася на мене великими медовими очима.

Це була вона, жодних сумнівів: Софія Лавестон, головна героїня книги «Кав’ярня на роздоріжжі світів»! І зважаючи на все, її зараз долало бажання придушити мене на місці. Тому вона, сердито блиснувши очима, рушила на мене!