Розділ 2. Ребрендинг

Прийшовши до «Червоної камелії» наступного ранку зі свіжою головою, я озирнулася і, поборовши бажання відчайдушно заплакати, почала думати над тим, як перетворити цю занюхану дірку на пристойний заклад. Завдання було непростим, але після того, як перша хвиля відчайдушної паніки минула, в голові почав вимальовуватися план.

Насамперед цьому смітнику критично була потрібна прибиральниця. Пірнувши до бухгалтерії закладу, я почала гарячково думати, як би викроїти в бюджеті на неї якусь копійку грошей.

І тут на мене чекав перший сюрприз.

Бо виявилося, що прибиральниця у «Червоній камелії» таки була! Ба більше, їй продовжувала стабільно відраховуватись зарплата, за якою вона, якщо вірити випискам, регулярно приходила до банку. Тільки результатів її діяльності в кав’ярні, м'яко кажучи, не відчувалося.

Добряче опрутнівши з цього раптового факту, я заглибилася в документацію і відшукала її особисті дані, серед яких, звичайно ж, була актуальна адреса, за якою проживала ця Лідія Хілстон: побита життям гоблінка середніх літ. Знайшовши цю адресу на мапі Кроссворлду, знайденій в одній із шухляд столу, я повідомила Паллет, що відлучуся ненадовго, і помчала на зупинку міського громадського транспорту. Їм тут служили різні штуковини: від автобусів, що літають на гравітаційній тязі, до багатомісних упряжок, запряжених величезними біговими ящерами.

Упряжки з ящерами, що їхала за маршрутом номер дев'ять, довелося чекати символічні дев'ять хвилин. А дорога до райончика, де жила Лідія, зайняла трохи більше півгодини. Я, якщо чесно, до останнього боялася, що вдома нікого не буде, але ні — на мій приємий подив, мені відчинили.

— Чого вам? — грубо кинула не кращого вигляду гоблінка, в зубах якої була затиснута смердюча цигарка.

— Та цікаво дізнатися, як довго ви ще плануєте отримувати зарплату, не з'являючись на роботі? — уїдливо поцікавилась я. І тут, судячи з виразу обличчя, мадам таки впізнала в мені свою начальницю!

— Ой, — тільки й зуміла що квакнути вона.

— Саме от «ой».

— Якось дуже незручно вийшло, — пробурмотіла жінка, почухавши потилицю з ріденьким коротким волоссям.

— Не те слово незручно, — заявила я, примруживши очі. — То що робитимемо, Лідіє? Мені що, вартових роздоріжжя викликати? І віддавати їм вас, щоб вони по адміністративці на повну, із відшкодуванням не відпрацьованої зарплати та штрафами? Або як?

— Ну послухайте, навіщо одразу й вартових? — заметушилася гоблінка. — Може, ми з вами… якось полюбовно домовимося?

— І як ми можемо з вами домовитися, якщо моя кав’ярня, без роботи прибиральниці, яка, прошу мати на увазі, справно отримує зарплату, перетворилося за стільки тижнів на справжній свинарник?

— Але ж ви самі про це тільки зараз згадали! — Спробувала вивернутися жінка. — Я ж… спочатку так вийшло, що я ввечері хильнула зайвого, загуляла і прокинулася аж наступного пізнього вечора. Думаю, ну все, хана мені, звільнять тепер. Однак, коли наступного дня прийшла на роботу, ніхто мені навіть слова не сказав. Я здивувалася, але вирішила промовчати і не будити лихо, поки воно тихо. Потім ситуація повторилася і на роботі знову нічого. Тож коли через кілька днів у мене з'явилися деякі справи на пару днів, я вирішила: «А раптом знову проканає?» і просто мовчки не вийшла на роботу. На мій величезний подив, знову ані слова. Ну а далі вже потроху дійшло до того, що я виходила на роботу взагалі кілька разів на місяць, нічого там не робила, а потім і зовсім забила. Але зарплату при цьому мені продовжували нараховувати так само, як коли я там гарувала. От я й подумала: а навіщо тоді, власне, взагалі напружуватись?

— Чудова логіка. Тобто, ви тільки з-під ціпка працювати здатні?

— А самі ви... Де ж ви весь цей час були?

— Покладалася на ваше сумління! — гордо заявила я, намагаючись приховати той момент, що очевидно причиною, через яку оригінальна Аннабель не помічала відсутності на робочому місці прибиральниці, була її повна захопленість тим, як би нашкодити Софії. Але озвучувати це Лідії було останньою справою, тож я продовжувала гнути іншу версію: — Лідіє, зрозумійте: керівник не зобов'язаний бігати за кожним своїм підлеглим із підгузками, контролюючи, щоб той раптом десь посеред підприємства не обісрався. Я наймаю не маленьких нерозумних дітей, а дорослих, свідомих осіб. І моя головна до них вимога — щоб вони розуміли свої обов'язки і виконували їх самі, без нагадування про те, за що вони взагалі отримують свою зарплату. Чи ви думали, «Червона камелія» — це благодійна організація для лінивих та убогих? Мені потрібен РЕЗУЛЬТАТ вашої роботи, Лідіє. Результат, а не виправдання типу: «Ну я не робила те, за що ви мені платите, тому що ви не контролювали кожен мій ПОДИХ». Мені потрібні відповідальні співробітники, які якісно виконують свою роботу, а не дармоїди, які на цю роботу навіть не приходять. Тож або я зараз же викликаю вартових роздоріжжя, або...

— Або? — з надіями засяяла Лідія. Коли сама я намагалася не видати того, що мені і самій точно не хочеться вкотре показуватися на очі варті. З особистих причин.

— Або зараз ми домовляємося, — проказала я, схилившись до неї. — По-перше, ви негайно збираєтесь і вирушаєте на роботу. Де приберете всі! Кожен куточок кав’ярні, кожен столик, кожну половицю, кожну шпарину у туалеті… Щоб «Червона камелія» просто сяяла чистотою. І коли я займуся легким косметичним ремонтом — і братимете участь у самому процесі цього ремонту, і приберете після його завершення. По-друге, продовжуватимете ходити на роботу і виконувати всі свої обов'язки просто бездоганно. Серед того — мити посуд, — додала я, згадавши брудні тарілки. Паллет їх, мабуть, не мила, вирішивши, що їй за це не платять. І підозрюю, що максимум струшувала з них залишки їжі мокрою ганчіркою, перш ніж покласти в них порцію для нового відвідувача після того, як забирала зі столика попереднього. — Якщо ваша робота мене влаштує, я, так і бути, не здам вас варті. При цьому із вашої зарплати за наступний місяць буде вирахувано сімдесят відсотків як компенсацію за пропущені робочі дні. Вас це влаштовує?