Розділ чотирнадцятий

Храм зустрів нас тишею. Не святою чи благоговійною як у фільмах, а мертвою. Наче це історія про апокаліпсис. Хоча може так все і є?

Головні ворота були відчинені, але не навстіж — одна зі стулок перекошена, ніби її вирвали з петель і недбало поставили назад. Камінь під ногами вкривав тонкий шар попелу.

Я ступила всередину першою.

Повітря було важким. Грім глухо перекочувався десь над куполом, але жодна блискавка не пробивала хмар. Наче небо боялося втручатися.

— Він тут, — тихо сказала я, бо інакше й бути не може. Така погода та настільки гнітюча атмосфера буває лише в місцях фінального бою.

Ейдос кивнув. Його меч був оголений ще з площі — метал ледь вібрував, реагуючи на щось глибше, ніж звук.

Джуліо перехрестився, але без гучних вимов. Його губи лише ледь ворухнулися. Світла аура довкола нього була нестабільною — святі символи на стінах тьмяно пульсували, ніби не могли визначитися, кого саме вони мають стримувати.

— Андре внизу, — прошепотіла я, згадуючи ранішні слова своїх супутників.

Зазвичай спуски у підземелля у найнеочікуваніших місцях. В моєму випадку під вівтарем. Принаймні я на це сподівалася — і не прогадала. Старі сходи, стерті тисячами ніг. Тепер по них текла тонка тріщина — чорна, як розлите чорнило. Вона повільно розросталася, ніби храм розпорювали зсередини.

— Як тільки побачиш його — не кидайся вперед, — сказав Ейдос тихо, але твердо. — Він цього й чекає.

— Я не повна дурепа, — відповіла я, хоч і не зовсім була впевнена у своїх словах.

Ми спускалися швидко.

Сходи були вузькі, стерті до плавності, ніби покоління людей спускалися ними з однаковими думками — страхом, покорою або фанатичною вірою. Тепер підошви ковзали по каменю, присипаному тонким шаром попелу. Він тихо шурхотів під ногами, наче храм намагався нас попередити.

Камінь здригався.

Спершу ледь помітно — як віддалений гуркіт грому. Потім сильніше. Пил сипався зі стелі, осідав на плечах, у волоссі. По стінах повзли тріщини — тонкі, чорні, вони розросталися повільно, ніби хтось невидимий проводив кігтем по святині.

Повітря ставало важчим з кожним кроком униз. Густим, тягучим.

Я дихала ротом, але кисню все одно бракувало. Здавалося, що ми спускаємося не під храм — а під світ. Наче кожен проліт сходів відрізав нас від неба.

Позаду чітко, рівно крокував Ейдос. Без метушні, без зайвого шуму. Лише метал його меча іноді ледь дзенькав об камінь, коли сходи робили різкий поворот. Цей звук дивно заспокоював.

Джуліо спускався останнім. Стриманий, напружений, більше не такий впевнений. 

Ще один поворот — і тоді я це почула низьке, повільне дихання. Не як у пораненого звіра чи демона, а рівне та терпляче. Як у мисливця, що затамував подих в очікуванні.

Я сповільнила крок.

— Ти теж це чуєш? — тихо запитав Ейдос.

Я кивнула, хоча він навряд чи бачив.

Зі стін почала зникати позолота. Символи, вирізані на камені, темніли, ніби їх заливали тінню. Священні написи втрачали чіткість — літери розпливалися, наче віск.

Ще нижче.

Сходи стали вужчими. Довелося йти майже боком. Камінь тут був холодніший, вологий. Десь по стіні стікала вода — або щось дуже на неї схоже. Вона залишала темні сліди, які не блищали.

Я ковтнула.

Серце билося не швидко. Навпаки — занадто повільно. Наче щось велике внизу задавало йому ритм.

Бум.

Пауза.

Бум.

Ми вийшли на останній проліт, де повітря вже не просто тиснуло — воно вібрувало. Світло факелів стало глухим, наче його обгорнули тканиною. Тіні не повторювали наші рухи. Вони затримувалися на частку секунди довше.

Дихання стало ближчим, чіткішим, повільнішим. Наче його володар щось рахує. До прикладу кроки до нашого прибуття.

Останній крок — і сходи закінчилися.

Камера Андре була відчинена, печаті зламані, а ланцюги розплавлені. Сам демон стояв на колінах, спираючись на стіну. Блідий. Знесилений. Але живий.

— Ти запізнилася, — хрипко усміхнувся він.

І тоді світло згасло. Не повністю. Просто стало іншим.

Тіні перестали бути наслідком світла — вони стали окремими. Самостійними. Густими.

Повітря похололо.

— Не рухайтеся, — прошепотів Джуліо.

Темрява зібралася в центрі зали. Не вибухнула чи впала з гори — вона просто згустилася немов у те місце хтось додав чорного барвника. Чи якийсь художник додав акварелі, щоб колір виглядав насиченіше, але в результаті перебільшив.

Плити підлоги розжарилися першими. Тінь почала світитися зсередини — тонкими тріщинами, як вугілля в печі. Запах гару ударив у легені ще до того, як ми його побачили.

А потім із розпеченого мармуру повільно піднялася лапа. Величезна, палаюча. 

Кігті залишали на камені борозни, що одразу заповнювалися лавовим світлом.

Він не виринув — він виріс із вогню посеред темного згустку.

Сонцепоглинач.

Його тіло було наче вилите з розплавленого золота й обсипане чорними тріщинами, з яких сочилося світло. Грива — полум’я, що не танцювало, а жило власним життям. Очі — не жовті, не червоні. Порожні й сліпучі, як два крихітні сонця перед вибухом.

Він зробив крок. І каміння в підземеллі наче застогнало.

Кожен його рух плавив повітря. Кожен подих сушив легені, але він не поспішав. Рухався повільно та граційно, оглядаючи все довкола з божественною зверхністю.

Його погляд зупинився на мені, даруючи відчуття слабкості та безпорадності. Напевно, саме так себе відчуває миша, загнана котом у кут. У кут, з якого немає ходу назад.

— Відьма, — сказав він спокійно.

Я згадала його голос в моїй голові.

“Ти слабша, ніж маєш бути. Зараз ти мені не суперник. Ненавиджу слабких.”

Тоді він спілкувався лише подумки, на відміну від цього разу. І от зараз навіть не знаю, як краще: коли голос лунав лише в голові, пробираючи до дрижаків, чи зараз вголос, змушуючи все довкола здригатися.