Розділ тринадцятий

Я бігла.

Коридори підземного ходу миготіли перед очима, спалахуючи світлом факелів лише на мить — рівно настільки, щоб я не збилася з напрямку. За спиною вони гасли один за одним, ніби ліс стирав сліди мого шляху, закриваючи доступ до того, що мені дозволили побачити лише раз.

Книга була притиснута до грудей. Не важка, але відчутна.

Я не оглядалася. Не тому, що боялася. А тому, що знала: якщо зупинюся — залишуся там. У теплі. У тиші. У відповідях. Та прямо зараз я маю знаходитися у найнебезпечнішому міці й лізти прямісінько у полум’я, якщо хочу щоб цей світ жив.

Яма над головою з’явилася різко. Там, де ще нещодавно коріння затягнуло прохід, тепер земля ворушилася, слухняно реагуючи на мою присутність. Глухий шелест — і з нутра стіни повільно сформувалися сходинки. Не грубі. Не природні. Надто правильні, щоб бути випадковими.

— Дякую, — видихнула я машинально, навіть не задумуючись, кому саме.

Я дерлася вгору швидко, не дозволяючи собі думати. Про книгу. Про дитячий будинок. Про ігри, які чомусь більше не здавалися вигадкою. Про роль, що вперто намагалася стати істиною.

Коли коріння м’яко виштовхнуло мене нагору, а отвір за спиною знову почав затягуватися, я вже чула голоси.

Живі. Реальні. Надто людські.

Я вибралася саме вчасно — або надто пізно. Ледве встигла випростатися — як мене різко смикнули на себе. Навіть не за руку — за все одразу.

Ейдос.

Його руки обхопили мене так міцно, що на мить стало важко дихати. Не боляче. Небезпечно по-іншому — так, ніби він боявся, що я розсиплюся, якщо відпустить. Пальці тремтіли. Плечі — теж. Він уткнувся чолом мені в волосся, важко видихаючи, ніби щойно вибрався з-під води.

— Ти… — голос зірвався. — Ти з глузду з’їхала…

Я відчула, як його долоня на моїй спині стиснулася сильніше. Ще трохи — і це було б уже не обійми, а спроба втримати світ на місці.

— Я не міг знайти вхід, — прошепотів він хрипко, вже не приховуючи цього. — Ні щілини. Ні сліду. Нічого. Коріння просто… замкнулися над тобо, наче тої ями й не було. Я думав…

Він не договорив. І не треба було, оскільки й без слів все зрозуміло. Йому здалося, що я померла.

Повільно підняла руки й обійняла його у відповідь. Так само міцно. Так само відчайдушно.

— Я повернулася, — тихо сказала я. — Бачиш?

Він відсахнувся рівно настільки, щоб подивитися мені в обличчя. Очі були темніші, ніж зазвичай. Злі. Перелякані. Небезпечні.

— Ти щойно зникла в темряві, — процідив він, — а потім так само спокійно вилізла назад, ніби просто… вийшла в іншу кімнату.

Його руки досі не відпускали. Навпаки — ковзнули до мого обличчя, перевіряючи, чи я справжня. Тепла. Ціла.

— Я намагався, — тихіше. — Клянуся, я…

— Я знаю, — перебила, притулившись чолом до його грудей. Там серце билося швидко-швидко. Надто швидко. — Я… знаю.

Поруч хтось кашлянув.

— Це… — голос Джуліо був напружений, неприродно рівний. — Це було неможливо. Вхід зник й енергії бодай-якоїсь живої істоти взагалі не відчувалося. Я особисто перевірив увесь периметр.

Я підвела погляд. Священник дивився на мене так, ніби я щойно порушила не правило — аксіому. Його занепокоєння було справжнім. Але під ним уже ворушилося інше. Недовіра. Настороженість. І щось дуже близьке до страху. Того самого, який виникає перед невідомою сильною істотою, яку навряд зможеш подолати.

— Але вона повернулася, — повільно додав він. — Відьма вилізла наче з самого Пекла.

Ейдос знову притис мене до себе, тепер уже демонстративно, майже захисно.

— Запам’ятай це, — кинув він Джуліо. — Вона не вилізла з Пекла. Вона звичайна людина, яку також треба захищати. І в жодному разі не становить небезпеку для людства. А якщо з її голови впаде бодай одна волосина, я власноруч знищу не тільки тебе й твоїх близьких. Усього міста не стане. І причиною всьому будуть виключно твої необачні дійї.

Я ковтнула. Такий Ейдос лякає навіть мене. Та зараз не час для сварок. Адже він навіть не уявляє, що греде… Ця книга… Так, а де книга? Коли Ейдос притис мене до себе, я впустила її. А тепер її ніде немає.

Не те, щоб вона була мені потрібна, щоб пояснити те, про що я дізналася, але мої слова звучали б вагоміше з доказами на руках.

Ай, та й грець з нею! Всеодно треба скоріше завершувати з цим всим та бігти рятувати Андре.

— Ейд… — почала було я, але погляд заціпився за Джуліо. — Рафаеле.

Він смикнувся, але не відпустив.

— Рафаеле, ти… Ти знаєш, де  Андре?

— Що за Андре? —поцікавився Джуліо.

— Він нам потрібен, — проігнорувала питання, заспокійливо погладивши чоловіка по спині. — І ти знаєш це не гірше за мене.

Ейдос повільно видихнув, ніби змушував себе знову думати, а не лише насторожено тримати мене наче захищаючи від усього світу.

— Знаю, — нарешті відповів він. — І саме тому мені це не подобається.

Його руки все ж ослабли, але не відпустили повністю — одна долоня залишилася на моїй руці, ніби перевіряючи, чи я ще тут. Жива. Справжня.

— Андре — то демон, від якого ти її викрав, — замість мене відповів на питання Джуліо чоловік. — Перш ніж він, — Ейдос кивнув у сторону священника, — упіймав тебе, твій демон намагався відбити тебе назад. Навіть влаштовував кілька нападів на церкву. А потім цей йолоп, — Ейдос знову кинув погляд на небажаного свідка, — ув’язнив і твого демона. З одним нюансом: той перебуває в підземній в’язниці посеред священних кіл стримування.

Джуліо різко випрямився.

— Формулюй точніше, — холодно кинув він. — Демон, який порушив святі межі, був взятий під варту за законами Церкви.

— О, не сумнівайся, — в’їдливо всміхнувся Ейдос. — Я формулюю більш ніж точно. Просто тобі не подобається, як це звучить.

Він знову подивився на мене, вже м’якше.

— Андре був поруч із тобою задовго до площі, але за допомогою магії ховав свою присутність. Але коли тебе схопили… — щелепа Ейдоса стиснулася, — він спрямував усі сили, щоб визволити тебе. Він робив спроби неодноразово. Напади були точкові, швидкі.