Розділ одинадцятий

Двері зачинилися за мною. Але я не звертала уваги — прямувала вперед і тільки вперед. Звуки кроків Ейдоса намагалася ігнорувати. Як і його звернення з проханнями зупинитися та заспокоїтися.

Я нічого не чую. Я нічого не чую! Я НІЧОГО НЕ ЧУЮ!

— Та зупинись ти, інакше лиха накоїш! — прокричав він мені прямо у вухо, хапаючи за руку та тягнучи на себе. — Я взагалі не розумію, чого ти така зла.

— Хто сказав, що я зла?! — зриваюся на крик, відчуваючи пекучий біль в районі мітки. І чудово усвідомлюю, що зараз справа зовсім не у демонах! Так, я збіса зла! Чому? Бо він привів мене суди. Той, кому я мала довіряти. — Відпусти мене, інакше зараз отримаєш в пику.

— А от і доказ того, що ти зла.

— Я. Сказала. Відпусти, — промовила кожне слово окремо та чітко, відчуваючи, як починає поколювати шкіра. Не впевнена, але можливо саме так відчувають себе дрова у пічці, коли розгоряються.

— Спочатку поясни, що сталося.

— Ти справді не розумієш? — я знову зриваюся на істеричний крик й починаю гамселити його по грудях. — Ти зрадив мене, позбавив волі, змусив коритися чужим наказам. Тепер моє життя у їх руках. Одне їх бажання — і я труп. З новою Королевою їм буде значно легше домовитися.

По щоках побігли злі сльози як раз в той момент, коли він схопив мене за зап'ястя, позбавляючи можливості помститися бодай так.

Та Ейдос не квапився відповідати. Він мовчки втримував мене у тому ж положенні та спостерігав. Та в якусь мить наважився заговорити:

— Досить, — сказав уже тихо. Не наказом. Не проханням. — Подивися на мене.

— Відпусти! — я смикнулася, але сили було менше, ніж злості. — Ти не мав права!

— Мав, — відрізав він. — Інакше ти була б уже мертва.

Я завмерла.

Слова не прозвучали як загроза чи перебільшення. Вони були сказані занадто рівно, занадто впевнено. Так говорять не тоді, коли намагаються переконати — а коли констатують факт.

— Не смій… — прошепотіла я. — Не смій виправдовуватися цим.

— Це не виправдання, — він нарешті відпустив одне зап’ястя, але друге не випускав. — Це причина.

Я підняла на нього очі. Злі. Червоні. Заплакані.

— Ти думаєш, я не бачив, як вони катували тебе? — Це питання змусило завмерти, затамувавши подих. Ті кроки згори… Мені тоді не здалося… — І повір: це лише початок. Якби я не пішов нашіптувати правильним людям, що тебе варто перевірити на наявність сили Королеви Відьом, ти б навіть на площі не опинилися. Тебе вбили б ще до цього. Або зробили б дещо гірше, ніж смерть. Тож краще грати покору та союзництво, ніж втратити себе або здоровий глузд.

Я не одразу знайшла слова. Насправді — не одразу змогла вдихнути.

— Ти… знав, — це прозвучало не як запитання. Як вирок. — І все одно дозволив.

— Я не “дозволив”, — різко відповів він. — Я не зміг зупинити. Є різниця.

Я гірко всміхнулася.

— Для мене — ні.

Він видихнув крізь зуби, ніби стримував щось значно гірше за злість.

— Ти думаєш, я б облишив тебе? — сказав він тихо. — Покинув напризволяще? Я б скоріше життя поклав, ніж дозволив тобі страждати. Але на той момент я нічого не міг вдіяти. НІЧОГО! І ти думаєш, що я не шукав інших шляхів? Цей був найшвидший та найдієвіший. Так, тобі прийдеться вдавати покору. Але тебе не зв’язали! А щодо полювання на демонів: тобі б в будь-якому разі прийшлося цим зайнятися. Це сюжетна вимога цієї гри. І краще, якщо в тебе є допомога та підтримка. Бо якби я тоді не порушив правила, той еррат… Він би роздер тебе на крихітні шматочки, які б я не зібрав і довіку.

Я завмерла, затамувавши подих.

Його слова звучали надто щиро й болісно, наче він вже неодноразово переживав щось схоже. Та питати я не наважувалася. Тепер саме це лякало мене найбільше. Більше за катування та демонів — минуле, що ми пережили.

— Тож можеш злитися на мене скільки забажаєш, — додав він. — Але я краще особисто одягну на тебе повідець, аніж споглядатиму за твоїм згасанням. Мені досить і того, що вже було.

Я повільно відвела погляд.

Камінь під ногами був холодний. Реальний. Надто реальний для гри, де мені весь час натякали, що “все це — лише гра, віртуальна реальність”.

І в цей момент мені схотілося відчути цю саму реальність. Тепло. Впевнитися, що я дійсно жива.

Та як це зробити?

Ніби відчувши мої сумніви, коливання, бажання… Ейдос простягнув свою руку. Не до зап’ястя. Не до плеча.

До щоки.

Дотик був обережний, майже невпевнений — так торкаються не тоді, коли беруть, а тоді, коли просять дозволу. Великий палець ковзнув по лінії щелепи, змушуючи мене завмерти.

— Благаю, — прошепотів він, — будь обачною. Залишайся живою. Будь сама собою. Відштовхни мене, якщо в цьому буде необхідність. Врятуйся за всяку ціну.

Відштовхнути? Врятуватися, покинувши його?

Той сами спогад у космосі. За мить до угоди з грою.

Я не пам’ятаю, що то за угода, але пам’ятаю страх. Страх втратити його. Я б воліла злитися в єдине ціле, стати одним організмом, а ніж відпустити бодай на крок.

Його смерть тоді лякала мене дужче за власну.

— Скажи “ні”, — прошепотів він. — Пообіцяй вбити, якщо перетну межу. Ненавидь мене, бий. Лишайся живою та повернися у реальність.

Я могла. Справді могла. Теоретично. Але я сама собі цього не дозволила. Не пробачила.

Тож замість цього зробила крок уперед.

Його подих торкнувся мого обличчя. Надто близько. Надто тепло.

Напруга між нами була вже не словами — тілом, диханням, тим, як серце гупало десь у горлі.

Поцілунок стався не різко.

Спершу — ледь відчутно, ніби перевірка реальності. Ніби він переконувався, що я тут. Що я не зникну, не розсиплюся, не відштовхну.

Я відповіла сама, перш ніж встигла подумати. Бо хотіла не менше за нього впевнитися у тому, що жива я, що жив він, що живі ми… І ми разом. Довіку.

Пальці мимоволі вп’ялися в тканину його одягу, ніби це був єдиний доказ, що світ ще тримається купи.