10.3

— Не змінилося? — тон Ейдоса був крижаним, але в цій кризі пречудово відчувалася злість. — Не змінилася хіба що ти! Якби ти вчасно просила про допомогу, а не намагалася витягнути на собі те, що одній витягнути нереально, все було б добре. Ми б пережили будь-які негаразди і разом знайшли вихід. Але в результаті ти мовчиш, коли треба говорити, й відштовхуєш — коли треба обійняти. Невже не розумієш, наскільки боляче робиш оточуючим? Але грець з тим болем. В першу чергу ти шкодиш собі й робиш таких дурниць, які розгрести здається нереально!

Я повільно видихнула. Не різко. Не з викликом. Просто… втомлено.

— Ти зараз говориш так, ніби маєш право дорікати мені за вибір, — сказала я тихо. — Але я не пам’ятаю, щоб колись давала тобі це право. Можливо, колись давала. Та зараз — ні.

Він різко відвернувся. Крок. Ще один. Наче хотів піти далі сам, залишивши мене позаду. Але не пішов. Завмер. Камінь під ногами хруснув.

— Ось бачиш, — глухо мовив він. — Знову.

— Що — знову?

— Ти все переводиш у площину “хто кому що винен”. А я говорю про інше.

Я підійшла ближче. Не впритул — рівно настільки, щоб не тікати, але й не торкатися.

— То скажи прямо, — підняла погляд. — Про що ти?

Він обернувся. Він подивився не крізь мене й не поверх — просто на мене. І в цьому погляді не було ані глузування, ані зверхності. Лише щось дуже знайоме й дуже небезпечне.

— Про те, що ти звикла виживати одна, — повільно сказав він. — Настільки, що навіть коли поруч є хтось, хто може і хоче бути поруч… ти все одно робиш крок уперед сама. І падаєш. А потім дивуєшся, чому боляче.

Я стиснула руки в кулаки.

— Не всі мають розкіш падати комусь у обійми, — різко відповіла я. — Деякі з нас падають — або помирають. Без варіантів.

— А деякі, — так само різко відповів він, — просто не вміють ловити.

Тиша знову накрила нас. Густа. Важка. Вона тиснула на груди сильніше, ніж будь-які стіни.

— Якщо ми й були близькі, — повторив він уже спокійніше, — то не через поцілунки. І не через звичку. — Він зробив паузу. — А через довіру. І саме її ти зараз відштовхуєш.

Я відвела погляд. Бо саме це й боліло найбільше: я не могла заперечити.

Коридор попереду темнів. Кроків не було чути. Ніхто не поспішав нас перервати. Світ ніби навмисно дав нам ці кілька хвилин — не для примирення, ні. Для усвідомлення.

— Ходімо, — нарешті сказала я. — Якщо зупинимося ще раз, то я або розплачусь, або скажу щось, за що потім буде соромно.

Він ледь усміхнувся. Куточком губ. Без злості.

— Прогрес, — тихо відповів він і рушив далі.

Я пішла поруч.

У голові промайнула думка: “Можливо, найбільша небезпека цієї гри — не інквізиція, не Папа і навіть не світ, що з’їжджає з глузду. А те, що я знову не знаю, як правильно — бути одній… чи дозволити комусь йти поруч.”

Я повільно видихнула. Не різко. Не з викликом. Просто… втомлено.

[Сузір’я Октант радить тримати емоції під контролем. Це може погано закінчитися. Сузір’я радить виясняти питання з Рафаелем на одинці. Баланс поповнено на 35 коїнів.]

Та знаю я… Та коли буде той самий час? Світ змінюється, а події розгортаються скоріше, аніж я можу зробити вдих.

Та й краще не називати його Рафаелем… Після гри “Еррати ховаються у тіні” в мене психологічна травма, пов’язана з цим ім’ям…

Я трішки похитала головою.

Зараз важливіше було інше: коридор знову рушив уперед, і разом із ним — події.

— Ми вже майже прийшли, — сказав Ейдос рівно, ніби нічого не сталося.

І я прийняла цю зміну теми з вдячністю.