10.2

Тож ми рушили.

Двері зачинилися за нашими спинами майже беззвучно, і світ зменшився до вузького коридору з кам’яними стінами. Ладан тут не пах — він осів. У щілинах, у швах, у легенях. Кроки глухо відлунювали, але навіть вони швидко розчинилися в тиші, ніби хтось навмисно її ущільнив.

Я йшла поруч. Не позаду. Не попереду. Саме поруч — і це дратувало більше, ніж якби він тягнув мене силоміць.

Мовчання затягувалося.

І чим довше воно тривало, тим сильніше до мене поверталося усвідомлення нашої ситуації. Від моїх здогадок, від картини, що вимальовалася і від незнання, адже мої спогади досі не повернулися. Фрагменти — так, але дійсно повної картини я досі не бачу: чому моїх спогадів немає, як я потрапила у гру, які загальні умови для повернення… Ці та інші питання не давали спокою моїй свідомості.

Я кинула погляд на Ейдоса і вмить почервоніла від згадки тепла його тіла. Ми були занадто близько і занадто… природньо. Ніби так і має бути. Ніби так було завжди.

Як ми з ним познайомилися? Як дійшли до наших стосунків?

Збентеження накрило ще дужчою хвилею. Воно залоскотало не тільки обличчя, а й десь між лопатками,  змушуючи випростатися.

Я не повинна була так реагувати. Тим паче, якщо ми з ним раніше вже були близькі. Діти ж від тримань за ручку не з’являються?

Мене не мав вганяти у фарбу його дотик. Моє серце не має шаленіти від його погляду. Я не маю тамувати подих від подібних “рухів”.

— Ти… В тебе піднялася температура? Ти наче печений рак, — раптом озвався він.

Я здригнулася. 

Від голосу чи сенсу його слів?

Коли не треба, його спостережливість вражає.

— Я не червона, — сухо відповіла я. — Тобі здається.

— Не треба мене переконувати в протилежному, якщо твій стан добре відображається на твоєму обличчі.

Я ковтнула.

От же ж… причепився.

Та й хіба не він казав, що відмінно мене знає? Брехло. Інакше б він здогадався, що мені просто соромно.

Та чи було б мені комфортно, якби він дав зрозуміти, що знає, про що я думаю просто зараз?

Коридор зробив плавний поворот. Світла стало ще менше, і камінь з обох боків ніби підійшов ближче. Я машинально схрестила руки на грудях.

— Тобі холодно, — по своєму сприйняв мої рухи чоловік, — а точніше знобить. В тебе точно температура.

— Я якось сама розберусь, — відрізала я.

[Сузір’я Фенікс посміюється і радіє, що Система нарешті з’явився. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

— Не сумніваюся, — спокійно відказав він. Якось надто різко його тон змінився з лагідного на сурово-саркастичний.  — Але якщо ти зараз знепритомнієш, пояснювати це доведеться мені. А я не люблю брехати без підготовки.

Я спочатку застигла. Подивилась на нього. Занепокоєння моїм станом на його обличчі кудись зникло. Залишилося роздратування — і саме це зігнало все почервоніння. Може я взагалі побіліла… А потім відчула, як невдоволення почало прокидатися у мені.

— То не бреши, — буркнула я. — Скажи, що я тебе дістала, тому ти вирішив цю проблему.

— О, це якраз буде найближче до правди, — хмикнув він.

Я кинула на нього злий погляд, але відповідати не стала. Слів і так було забагато — вони плуталися, заважали думкам, а думки й без того поводилися підозріло. Кожен його крок поруч відчувався надто чітко. Не дотик — ні. Сам факт присутності. Наче простір підлаштовувався під нього, а я — під простір.

Заспокойся. Це не він. Це ситуація.

Так. Камінь. Тиша. Напруга. Нормальна реакція організму.

Нічого особистого.

— Ти так старанно робиш вигляд, що все під контролем, — раптом сказав він, не дивлячись на мене. — Що аж смішно.

Я спіткнулася. Не фізично — всередині.

— Ти знову лізеш туди, куди тебе не кликали.

— Я йду поруч. Це автоматично означає “лізу”.

Я зціпила зуби. Хотілося прискорити крок, але я стрималася. Бігти — означає визнати поразку. А я не збиралася визнавати нічого. Особливо те, що мене бентежить не небезпека, не аудієнція, не Папа і навіть не те, що я, схоже, головна фігура у грі, яку не розумію.

Мене бентежив він.

— Якщо ми й були близькі, — сказала я раптом, сама здивувавшись, що озвучила це, — то це не означає, що я зобов’язана поводитися так, ніби нічого не змінилося.

Він зупинився.

Я теж.

Тиша між нами стала іншою — не напруженою, а… зосередженою. Наче хтось поставив її на паузу.

[Сузір’я Фенікс в підтримку героїні надсилає 25 коїнів. Зараз точно розпочнеться скандал, тож Сузір’я шукає попкорн.]