10.1

Я все ще чекаю пояснень. Верхи на ньому. А він мовчить і якось дивно дивиться на мене. Принаймні мені не вдається зрозуміти емоції, що відображаються на його обличчі.

Він дійсно мій чоловік? Може моє припущення хибне? Бо якби ми дійсно були настільки близькі, хіба він не ревнував би мене бодай до Ардена?

І в той момент я згадала сповіщення саме від Системи, тобто від нього. Ще й тоді гадала, чи не здалися мені ревнощі в його словах… Але цього замало для підтвердження.

А його спроба заткнути мене поцілунком хіба не підтверджує нашу близькість?

Хоча ні. Може він просто той тип чоловіків, що може поцілувати будь-яку дівчину, а потім навіть не згадати про це.

— Я соромлюся запитати, до кого ти мене вже приревнувала? — вирвав мене з роздумів цей нахаба. Ще й ручка його не зовсім на тому місці, де дівчат можна гладити. Він точно до біса досвідчений та безсоромний паскуда! І скільки в нього було до мене дівчат, га?

— А чого б я мала ревнувати якогось незнайомця? Нічого я не ревную.

— В тебе губи міцно стиснуті й їх кутики ледве помітно дрижчатьт. Ніздрі розширені. А ще брови насуплені, через що на лобі морщинки з’явилися.

— Які ще морщинки?! — взвила я, трішки зсунулася й затарабанила у його грудну клітину. — Зовсім почуття такту втратив, так?! Нічого, я зараз тобі сором назад вб’ю. Добре вб’ю, щоб більше точно не губив!

Чисто теоретично, він мав показати розкаяння, після чого я б подарувала йому помилування. Але то ТЕОРЕТИЧНО! На практиці він сміявся, чим пробуджував у мені справжнього мстивого чудовиська.

[Сузір’я Октант для підтримки героїні надсилає 35 коїнів.]

Я точно не могла одружитися з таким чоловіком!

Це усвідомлення прийшло раптово й чітко, мов ляпас. Занадто спокійний. Занадто самовпевнений. І, що гірше за все, — занадто добре почувається піді мною, ніби така ситуація для нього не вперше.

— Ти вже надумала собі щось зовсім дивне, — нарешті мовив він, усе ще не намагаючись скинути мене. — По твоєму обличчю це читається краще, ніж по церковних фресках — хто грішник, а хто ні.

— Не змінюй тему, — я нахилилася трохи ближче, не прибираючи руки з його грудей. — Ти мені винен пояснення. Багато пояснень. І почнеш ти з простого: хто ти такий насправді.

— Рафаель, — спокійно відповів він. — У цих стінах — саме так. Приближений друг діючого Папи та відомий художник.

— Я не про це. І ти це чудово знаєш.

Кутики його губ ледь сіпнулися. Не усмішка — тінь від неї.

— Поза ними я той, кому дуже невигідно, щоб ти зараз наробила дурниць.

— Наприклад?

— Наприклад, зламала комусь шию. Або свою долю.

Я пирхнула.

— Тобто, ти не мій чоловік, але поводишся так, ніби маєш на мене якісь права?

— Я поводжуся так, ніби ти ще жива, — сухо відповів він. — І мені хотілося б, щоб так залишалося.

Це… не була відповідь. Але й не порожні слова.

Я повільно відхилилася назад, все ще сидячи на ньому, але вже без того напору. Лють нікуди не зникла — просто стала холоднішою, чіткішою.

— Ти знаєш про гру, — сказала я тихо. — Про Сузір’я. Про вибори. Про те, що зі мною відбувається.

— Знаю.

— І давно?

— Більш ніж достатньо, — він нарешті поклав руки мені на зап’ястя. Не стискаючи. Просто тримаючи. — І можу точно сказати одне: ти тут не випадково. І не як жертва. Я не дам тобі нею стати. Тож продовжуй досліджувати світи гри, знаходити розв’язки до загалдок. А я прикрию тебе.

Я завмерла.

— Ти підпорядковуєшся грі?

— Як і ти, — додав він. — Усі працюють задля сюжету, щоб розважити тих, хто по ту сторону екрану. І не важливо: усвідомлюють вони це (як ми) чи ні.

Кілька секунд ми мовчки дивилися одне на одного. Напруга знову змінилася — тепер це була не сварка, а озвучення нової загадки, відповідь на яку мені необхідно знайти самостійно.

— Добре, — нарешті сказала я і повільно прибрала руку з його тіла. — Припустімо, я граю за правилами. Що далі?

— Далі, — він обережно сів, змушуючи мене або злізти, або впасти разом з ним. Я обрала перше, — ти встаєш, робиш вигляд, що щойно прокинулася і нічого не пам’ятаєш. А я веду тебе туди, де відьми зазвичай не виходять живими.

— До Папи.

— Саме так.

Я випрямилася, відчуваючи, як усередині знову з’являється знайомий холод.

— І ти впевнений, що це краще, ніж камера?

Ейдос подивився на мене довго. Серйозно. Без жартів.

— Ні, — чесно відповів він. — Але це єдиний варіант, де в тебе буде шанс говорити, а не кричати крізь біль.

За дверима пролунали кроки.

— Час, — сказав він тихо. — І якщо ти ще сумніваєшся, чи я на твоєму боці… сумнівайся й далі. Але йди поруч.

Він простягнув руку.

І мені зовсім не подобалося те, що я вже знала: я її прийму.

[Сузір’я Октант радить бути уважною і обережною на цій аудієнції, можливо героїні нададуть важливу інформацію, яка допоможе у майбутньому. І Сузір’я не радить показувати при сторонніх свої емоції, тим більше до Рафаеля-Ейдоса. Це може бути фатально для обох. Баланс поповнено на 35 коїнів.]

А як же ж інакше?

— Тоді ходімо.