9.2

— Коли це все закінчиться? — спитала в тиші, адже навіть Сузір’я ніяк не проявляли активність. Може і Гра вирішила доєднатися до катувань?

Я болісно всміхнулася й сильно вдарилася головою у стіну. Було дивно, що я не відчула спеки та голоду. Тоді, поряд з Андре, захом’ячила майже все. Сам демон з’їв лише крихти. А зараз… Чи Королеви Відьом не можуть вмерти від спраги та голоду?

Знову різкий рух. І ще раз. Голова мала тріщати, а біль благати припинити. Але ні. Їх не було. Я нічого не відчувала.

Це гра розуму? Чи щось інше? Я так більше не можу… Мені нічого не потрібно, тільки припиніть це!

— Я згодна погодитися зі звинуваченнями, — прошепотіла. — На все, що завгодно. Тільки витягніть мене звідси… Благаю.

Та двері не прочинилися, скільки б не дивилася й не благала.

Навіть якби я вірила у Бога, я б відреклася б від нього. Якби існував Диявол, то я б погодилась на будь-яку умову, якби він витягнув мене звідси… Але Бога немає, як і Диявола, а демони виявилися безсилими… Андре виявився заслабким. 

Я знову усміхнулася.

Уява підкинула спогад. Теплі руки на моєму обличчі та м’яку губи на моїх вустах. Скажене серце. Адже він був поряд. Моє минуле. Моє теперішнє. Моє майбутнє… Мій чоловік.

І враз руки відпустили мене, а губи відсторонилися.

Холод. Крижаний холод і волога на моїх руках. Я чомусь знала, що то його кров. А відчутний холод — це дихання Смерті поряд, що безжально забирала його.

Страх оповив мене, сльози бігли по моєму обличчю, а крики рвалися на волю. Але голосу не було. Я не могла вимовити й звуку, не могла розплющити очі… Була немов сліпе немовля.

Відчай. Він огортав мене.

Почуття безпоради… Я немогла нічого вдіяти.

І все зникло разом з теплом. Людським теплом людини, що взяла мене на руки наче малу дитину.

Поцілунок в потилицю спробував прогнати жах. Але для більшої впевненості спробував ще і ще… І це був хтось близький та рідний. Може той самий він?

Хай би як, прокинулася я посеред м’якого ліжка, над головою — балдахін. Правороч з вікна світило сонце, прощаючись перед перепочинком.

Ліворуч почувся вдих.

Я повернула голову, затамувавши подих. Мені було цікаво і боязно одночасно. І я повільно пройшлася поглядом від ряси на колінах чоловіка, до шиї. І вже потім побачила обличчя.

Таке знайоме та бажане…

— Ейдос, — прошепотіла, направляючи руку в його сторону. — Ей… дос… Це… це ти.

Руки чоловіка сіпнулися й вже за мить він відкрив очі. Занепокоєний, втомлений, але такий… рідний.

— Кортні… Ні, Ельзебет! З тобою все гаразд? Нічого не болить?

Я посміхнулася. Від його переживань мене огорнуло відчуття безпеки. Не знаю звідки, але впевненість у ньому, відпустила ту пружину, що тримала мене в напрузі стільки часу.

Сльози покотилися по моєму обличчю, хоч мені було не сумно. Це від полегшення?

— Я скучила, — сказала пошепки, витираючи вологу зі шкіри. Але маленькі річечки не хотіли припиняти свій біг, відмовлялися навіть сповільнюватися. — Я злякалася, коли не побачила тебе поряд у цій грі. І я сильно злякалася… Чому ти покинув мене?

Він не відповів — лише спокійно поклав руку на мою голову та почав гладити. Повільно, рівномірно, в одному темпі. Наче мати, що заспокоює свою невгамовну дитину, що бігла й впала з власної необачності.

Але він не був моєю мамою… Хто він для мене та чому в його компанії мені так затишно? Ми не так вже багато часу провели разом. З Арденом я знайома довше. Ба більше — він помер, захищаючи мене. І коли я опинилася у цій грі, я подумала, що кохаю його… Та чи дійсно в мене були до нього почуття? Чи я нав’язала собі думку про них з почуття провини?

Як часто я згадувала про нього та його жертву, окрім перших кількох годин?

Відверто кажучи, не пригадую, щоб згадувала.

То хто ти такий, Ейдос? Як ми пов’язані? І…

— Чому ти не з’явився раніше? — після того, як я спитала це в голос, мені вдалося заспокоїтися. Вмить.

Мені було вкрай необхідно зараз почути його відверту відповідь. Але що якщо він просто покинув мене? Лише через те, що боявся складнощів… Або тут є якась близька йому дівчина… Навіть не знаю, що гірше. Та мені потрібна його чесна відповідь. Просто зараз!

— Ейдос, — наполегливіше закликала до відповіді.

— Ми не могли бачитися. Ще тоді ми не мали пересікатися.

Мій шлунок впав кудись вниз, а по спині пробігли морозливі сироти.

— Що це означає? — Мої губи пересохли, а повітря було дуже-дуже мало… Моє горло стискалося, але я змушувала себе говорити. — Не мовчи, — благаю, вхопивши його за барки. — Чому ми не можемо працювати разом? Ти ж теж реальна людина? Ти теж можеш вибратися з гри, якщо пройдеш її? Хто ти такий і що нас пов’язує, Ейдосе?

Ейдос не відштовхнув мене. Але й не обійняв.

Він просто накрив мої руки своїми — міцно, заспокійливо, так, щоб я перестала тремтіти, але ані поруху, аби ми стали ближче.

— Тобі не можна нервувати, — сказав він рівно. — Заспокойся. Якщо зараз зірвешся, можеш опинитися в небезпеці.

— Мені байдуже, — хрипко відповіла я. — Я хочу відповідей. Недовго.

Він кілька секунд мовчав. Я бачила, як він зважує — не “чи говорити”, а “скільки”.

— Ти запитала, чому я не з’явився раніше, — нарешті промовив він. — Бо ми не можемо бути разом. Якщо я поряд, ти завжди робиш все, аби врятувати мене. А це небезпечно. Ти маєш не просто пройти гру, а вижити за будь-яку ціну.

Ці слова вдарили не болем — холодом.

Я досі не розуміла, що він мав на увазі

— Поясни.

— Не можу. Це заборонено правилами. Я й так сказав забагато.

— Тоді скажи, як давно ми знайомі… Хоча ні, постривай, — я відпустила його, сідаючи рівно й масажуючи скроні долонями. — Ми точно знайомі. Як давно — ти навряд відповіси. Скажи краще, наскільки ми близькі.