9.1

Саме коли я намагалася стерти мотузку о кам’яну стіну (краще навіть не згадувати, як я до неї доповзла), мене застало повідомлення.

[Триває завантаження…]

[З Сузір’їв Октант та Єдиноріг списується по 50 рейтингових балів!]

[Довідка “Королева Відьом”]

[Королева Відьом — це не титул, що передається, і не посада, яку можна зайняти за власним бажанням. Це стан світу, що формується навколо однієї відьми, чия сила, воля та вплив перевищують межі допустимого балансу.

Королева з’являється тоді, коли відьма несвідомо проходить Право Найсильнішої — не через ритуал, а через виживання, угоди, втрати та вибір діяти там, де інші ламаються або гинуть. Світ сам визнає її, навіть якщо вона не знає свого статусу.

Присутність Королеви:

— посилює магію інших відьом або викликає в них страх і заздрість;

— привертає увагу демонів вищого порядку;

— дає змогу Душі Лісу висловлювати свої думки та емоції, взаємодіяти з Королевою;

— загострює діяльність церкви та інквізиції, навіть без прямих доказів.

Королева Відьом не контролює свою силу повністю на початковому етапі. Її емоції, рішення та страхи можуть мати наслідки для міста, країни або всього світу. Найбільшою загрозою для неї є власне ім’я та спроби нав’язати їй чужу волю.]

 І це все? Я очікувала більшого…

Тяжко зітхнувши, я повернулося до своєї сізіфової праці. Ну а вдруг вийде перетерти цю товстенну мотузку?

Проте є й дещо корисне у цій довідці. Тепер я знаю, що тоді я не втратила здоровий глузд, а то просто були емоції Душі Лісу. Що таке та душа, — питання залишається відкритим — але легше, коли впевнений у своїй свідомості. Що не вона обманює, а просто світ ненормальний.

Я вперлася плечем у холодний камінь і знову потягнула мотузку, стираючи волокна об нерівну кладку. Боліло. Пекло. Пальці давно втратили чутливість, зате спина відчувала кожен міліметр стіни так, ніби я намагалася з нею домовитися.

— Ну давай… — прошепотіла я, більше для себе, ніж для мотузки. — Ти ж не святиня, правда?

Відповіді не було. Але я раптом усвідомила дещо інше: тиша тут не була порожньою. Вона не тиснула, як у підземеллях, і не лякала, як перед катуванням. Стара будівля дихала сирістю, потрісканим каменем, запахом воску й старих молитов. Це було не місце ув’язнення — це було місце очікування. Перед сповіддю. Перед вироком. Перед рішенням, яке вже прийняли, але ще не озвучили.

— Прицерковна зала… — пробурмотіла я собі під ніс. — Зручно. Якщо що, далеко тягнути не доведеться.

Десь над головою тихо скрипнули дошки. Кроки. Не важкі, не поспішні. Хтось ходив коридором так, ніби мав час. Забагато часу.

Я завмерла, притискаючись до стіни, затамувавши подих. Мотузка різонула шкіру, але я не зупинилася — лише сповільнилася. Якщо вони почують шурхіт, то це кінець моїм маленьким експериментам.

Кроки зупинилися. Потім — віддалилися.

Я видихнула, дозволивши собі криву усмішку.

— Добре, — тихо сказала я. — Значить так. Ви думаєте, що я думаю. А я думаю, як не дати вам часу подумати вдруге.

В голові, попри втому і біль, почала вибудовуватися структура. Не план — ще ні. Але напрямок. Вони чіпляються за ім’я. Вони не застосовують інструменти. Вони залишили мене живою, на самоті, без води й “розмов”.

Це означає лише одне: я їм потрібна не зламана — а усвідомлена.

Є, звичайно, можливість, що ці мої припущення вірні й справа значно простіше: мене не катують, бо це надто запарно. Легше лишити мене на самоті в очікуванні, щоб мій розум сам виконав їх роботу. Але все ж сподіваюся, що я не помиляюся.

— Погана для вас новина, — прошепотіла я в темряву, аби переконати в цьому твердженні в першу чергу саму себе. — Я якраз із тих, хто в тиші думає краще.

Мотузка піддалася. Не сильно. Але достатньо, щоб я це відчула. І цього разу я вже точно знала: раунд ще не закінчився. Він тільки почався.

Тож я підвелася попри гудіння в руках, плечах та болю в зоні попереку.

Ой, не молода я вже для таких викрутасів…

Та зараз не про це. Більш нагальне питання: як звідси вибратися та не потягнути “хвіст”?

Я ковзнула поглядом по приміщенню ще раз, ще уважніше, не шукаючи вихід — шукаючи слабке місце. У таких будівлях усе тримається не на міцності, а на впевненості, що звідси ніхто не піде без дозволу. А впевненість — річ крихка.

Як і моя, але знов ж таки, не про це мова. Голова боїться, а руки й ноги мають робити. Інакше я рано чи пізно стану кучкою попелу.

Отже, можна якось позбутися дверей. Але навіть якщо я дивом їх відчиню, коридор, варта, шум. Це не втеча, це запрошення на другий раунд із гіршими умовами.

Вікна — занадто вузькі. Через навіть дитина навряд пролізе, не те що звичайна жінка… А в деяких місцях було вірування, що відьми важать менше за Біблію, що на той час бло близько п’ятидесяти кілограмів! Навіщо тоді такі… А хоча стоп, я переплутала. Якщо жіночка щупленька, то їй легко буде пролізти в будь-якому випадку, а от “не-відьмі” за тими стандартами не втекти.

Дилема… Своєю втечею я не підтверджу те, що я відьма?

І що робити? Чекати на повернення інквізиторів? А є гарантії, що під час наступного свого візиту вони не візьмуться за ті самі інструменти, що продовжують лежати на столі?

Гарантій, звісно, жодних.

Я повільно перевела погляд на стіл. Інструменти лежали так, ніби їх спеціально не прибрали — не з ліні чи забудькуватості, а як нагадування. Мовляв, ти нікуди не поділась, ми просто даємо тобі час усвідомити. Психологічний тиск у чистому вигляді. Дешево, ефективно й дуже по-людськи.

— Чудово, — прошепотіла я. — Просто ідеально.