8.2

Треба подумати. Добряче подумати. Тож я ковтнула повітря — повільно, обережно, щоб не спровокувати новий «урок стихії». Усередині все ще тремтіло, але не від холоду. Від страху та занепокоєння.

— Моє ім’я, — повторила я хрипко. — Ви ж його щойно назвали. Хіба цього недостатньо для… сповіді?

Він нахилив голову, уважно, майже ніжно. Так дивляться не на винних — на зламаних, які ще не зрозуміли, що вже програли.

— Це ім’я, яким тебе називають, — пояснив він терпляче. — Ім’я, яке ти носиш. Але не те, яке є.

О, чудово.

Рівень «погано» щойно апнувся до «катастрофічно».

— У кожної істоти є повне ім’я, — продовжив він, роблячи крок ближче. Я відчула запах чистої тканини, ладану й чогось металевого. — У людей — рідко. У відьом — завжди. Воно тягнеться за душею. Воно відгукується на поклик. І воно… болить, коли його торкаються.

Мітка здригнулася. Не різко — попереджувально. Наче хтось поклав палець на старий шрам.

[Сузір’я Єдиноріг виражає занепокоєння щодо реакцій мітки. Здається, непросто цей поштовх відбувся. Баланс поповнено на 30 коїнів.]

Було б непогано, якщо це якась реакція на наближення Андре.

[Сузір’я Октант ставить ставки на якісь плюшки титулу Королеви Відьом й закликає інші Сузір’я об’єднатись для можливості купівлі довідки і жертвує свою частину першим. Баланс поповнено на 30 коїнів.]

[Сузір’я Фенікс сподівається, що це Ейдос на підході, хоча думає, що це мало статися пізніше. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

— Якщо ви думаєте, що я тут щось приховую, — повільно сказала я, пропустивши коментарі Сузір’їв повз увагу, — то муситиму вас розчарувати. Я б із радістю сказала вам усе, що знаю. Проблема в тому, що мій список знань на цю тему… — я злегка підняла зв’язані руки, наскільки дозволяли мотузки, — …порожній.

Він, той самий інквізитор-споглядач, уважно дивився на мене. Надто довго. Надто нерухомо. Я майже бачила, як у нього в голові перекладають мої слова з мови людської на мову зручну для вироку.

— Брехня, — м’яко сказав він. — Але не свідома.

І, на мій жах, у його голосі прозвучало задоволення.

— Ти не знаєш, — продовжив він. — А отже, ще не зламана. Це… навіть цікаво.

“Не кажи, що тобі цікаво. Не кажи, що це подобається”, — подумала я, відчуваючи, як у грудях знову збирається жар.

— То що? — прошепотіла я. — Ви плануєте витягти з мене те, чого в мене немає?

Він усміхнувся ширше. Уже без удаваної доброзичливості.

— Ні, Ельзебет. Ми плануємо створити умови, — він кивнув у бік столу з інструментами, — за яких воно згадається.

От тепер — точно лайно.

Я заплющила очі на коротку мить. Не для молитви. Для рахунку. Для контролю. Для того, щоб не дати полум’ю вирватися раніше часу.

“Андре, — подумки кинула, не знаючи, чує він чи ні. — Якщо ти десь поруч — зараз саме той момент, коли твої жарти були б доречні. Бажано з особистою пррисутністю. Тож тягни свою полум’яну дупу сюди й рятуй мене, поки не пізно!”

Але то думки й сподівання. Мені треба щось робити прямо тут та зараз.

Я відкрила очі й подивилася на інквізитора знову. Спокійно. Вперто.

— Тоді починайте, — сказала я тихо. — Бо якщо ви розраховуєте, що я злякаюся власної тіні… то ви дуже погано підготувалися.

[Сузір’я Фенікс гризе пальці від хвилювання, адже це лише початок жорстокої гри безжальних фанатиків. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

[Сузір’я Єдиноріг підтримує ініціативу Октанта щодо купівлі довідки.]

[Сузір’я Октант роздумує над тим, чому так зачепилися саме за ім'я, мабуть воно є дуже важливим для них, щоб знайти саме королеву. А інструментами не радить дражнити інквізиторів, бо буде боляче… Баланс поповнено на 35 коїнів.]

Дякую, бо я не знала! Ага!

Я стиснула зуби, коли він зробив знак другому інквізитору. Той не потягнувся до інструментів. Ні. Він просто відійшов убік — і це було гірше.

Бо якщо не боляче одразу, значить, вони збираються катувати довго та з насолодою. Для них.

— Смілива, — сказав молодий. Тепер він говорив не зі мною, а про мене. — Або дурна. Часто це одне й те саме.

— Ви ще не вирішили, — відповіла я. — То не поспішайте з висновками.

Він усміхнувся краєчком губ і присів навпроти. Так, щоб наші очі були на одному рівні. Так роблять не кати — так роблять ті, хто хоче, щоб ти добровільно відкрив рота.

— Ім’я — це ключ, — сказав він тихо. — Не символ. Не звертання. Ключ. До пам’яті. До сили. До права існувати поза дозволом Церкви.

Отже, ось воно що.

Не сповідь. Ідентифікація.

— Якщо ви шукаєте відьму, — сказала я повільно, відчуваючи, як мітка ледь-ледь відгукується. Чи це  моє серце? — то ви дивитесь не туди.

Його очі блиснули.

— А от це вже цікаво. Чому ж?

Добре. Він клюнув. Тепер — обережно.

— Бо відьми не сидять прив’язані до стільців, — знизала я плечима настільки, наскільки дозволяли мотузки. — І не дозволяють полоскати собі голову у відрі, мов небажаному цуценяті. Вони сильні, хитрі та мстиві.

Кілька секунд — тиша. Я бачила, як він зважує: ударити, втопити ще раз чи… послухати.

Він обрав третє.

— Звідки такі знання в області відьомства? — тихо запитав він. 

О, от тепер питання правильне. І небезпечне. Принаймні для мене. Одне слово — і головною дійовою особою посеред палаючого вогнища у центрі міста стану я.

Тож моя відповідь прозвучала не одразу. Навмисно. Дала паузі розтягнутися, змусила її повиснути між нами, як натягнутий дріт. Нехай саме він першим відчує дискомфорт.

— А хіба для цього обов’язково бути відьмою? — нарешті мовила я, знизав плечами. Дещо боляче, але цей рух скоріше був рефлекторний, за звичкою. — Достатньо очей. І трохи розуму.