8.1

Перше, що я усвідомила, — це холод. Не абстрактний, не “атмосферний”, а дуже конкретний: камінь під ногами, волога, що просочувалася крізь одяг, і повітря, від якого легені злипалися, наче образилися на життя.

Друге — біль у горлі. Не різкий, а глухий, як після довгого крику, якого ти навіть не пам’ятаєш.

Третє — запах. Метал. Іржа. Стара вода. Кров? Ні. Поки що — ні. Але перспектива відчувалася занадто реальною.

Я кліпнула. Раз. Два. Картинка стабілізувалася, але від цього легше не стало.

[Сузір’я Октант роздумує як можна тренувати силу. Однозначно сила має зростати в порядку її наслідування. Погано, що Андрійко виявився слабшим за героїню, тому потрібно розповідати йому про все незвичайне. Може він хоч роз’яснить замість довідки. Сузір’я надсилає підтримку у 30 коїнів.]

[Сузір’я Єдиноріг питає, чи знає Андре про інших істот, які спостерігали й надалі це робитимуть? Сузір’я припускає, що так. Тож нехай героїня дізнається про них все. Баланс поповнено на 30 коїнів.]

Чи то коментарі відображалися зновку з запізненням, чи то Сузір’я між собою спілкувалися, поки я була без тями. Але віконця точно не відповідали ситуації.

Руки були заведені за спину. Мотузка. Туга. Не символічна — практична. Така, що знає, як боляче має бути, аби людина не смикалася.

[Сузір’я Октант завжди підтримує героїню і надсилає допомогу у 30 коїнів.]

— От бачиш, — пролунав голос. Чоловічий. Спокійний. Надто спокійний. — Вода творить дива. Дехто після неї починає говорити ще до того, як ми ставимо запитання.

Я підняла погляд.

Переді мною стояли троє. Усі в рясах. Усі — звичайні. Настільки звичайні, що це лякало більше, ніж будь-яка маска чи каптур. Один тримав відро(навіщо воно йому, якщо мене окунали в діжку — уявлення не маю, але тримав він його дуже міцно). Другий — щось на кшталт товстого шкіряного записника. Третій… третій просто дивився.

Молодий. Гарний. З тими самими правильними рисами, які так добре виглядають на іконах. Очі світлі. Погляд — чистий. Побожний. Той самий.

Той, що звинувачував дівчину. Той, що спалив невинну людину за звинувачення у відьомстві.

— Вона при тямі, — сказав він. Голос рівний. Без злості. Без радості. — Можемо починати.

Починати.

Чудове слово.

Та не в моїй ситуації!

— Де я? — голос зрадницьки охрип, але я все ж змусила себе говорити. Не благати. Не питати з переляком. Просто поцікавитися.

[Сузір’я Єдиноріг вважає, що титул Королеви все-таки несе за собою і відповідальність. Баланс поповнено на 30 коїнів.]

А можна хоча б не зараз приймати цю “відповідальність”? Опустимо вже той факт, що я й не хотіла титул приймати.

— У місці, де істина виходить назовні, — відповів чоловік з записником, навіть не піднімаючи очей. — Радій, дитино. Не кожному дають такий шанс.

Шанс.

Ще одне прекрасне слово.

Та от інквізиції воно не личить. Да спали мене вогонь та не прийми вода, якщо я помиляюся!.. Так, стоп! Я не в цьому сенсі!

Ковзнула поглядом по столу. Кліщі. Голки. Ножі. Нічого фантастичного. Все дуже… людське.

— Андре… — прошепотіла я, навіть не знаючи, чи можу його покликати. Чи чує він. Чи живий він узагалі.

Має ж бути якась користь від угоди з демоном, окрім стабілізації “вибухівки” всередині мене?

Але відповіддю була тиша.

Клятий демон… Ніякої від тебе користі.

— Вона мовчить, — зауважив той самий молодий інквізитор. — Типово. Гординя. Відьми завжди думають, що сильніші, ніж є насправді.

Я повільно підвела на нього погляд.

То мені вже й просто думати, перед тим як відповідати, не можна? Дайте хоч трішки оговтатися.

Та інквізитори — народ не найтерпиміший. Той, що з відром, показав мені, навіщо воно йому. І насправді здогадатися не важко було — аби шандарахнути мене ним по голові.

Світ перед очима знову поплив, змінюючись на зірочки, у вухах загуло, а відчуття орієнтації в просторі зникло. Я впала на підлогу, обличчям до діжки з водою.

Оскільки зрозуміти, скільки я так пролежала не змогла, то виходить, що відро й орієнтування в часі з мене вибило. Лишилася я та бадіжка. Спокійна, нерухома, одноманітна. І мітка, що запульсувала. Вона змісила окунутися у власні відчуття.

Десь глибоко всередині, за страхом, за нудотою, за холодом, ворухнулося щось знайоме.

Не паніка.

Не відчай.

Лють.

І цього разу — дуже тиха. Та сама, з якою знищують цілі країни у жорстокому полум’ї…

Полум’я. Вибухівка. Сила… Мені треба заспокоїтися та взяти себе у руки. Інакше вкою невиправне, про що жалкуватиму до кінця життя.

[Сузір’я Октант радить після пробудження акуратно розвідати ситуацію в межах розумного. Дивно те, що Андрійко і героїня не відчули загрози, можливо це якась сила Пана Інквізитора, але раджу не застосовувати при ньому силу, до останнього можливого і ховати мітку. Баланс поповнено на 35 коїнів.]

Октант тієї ж думки. Проте щодо того, що ми його не помітили, тут навіть я можу пояснити: чоловік не демон. А мітка реагує лише на демонічних створінь. Щодо Андре також скажу, хоча можу й помилятися, що він також реагує лише на них, хоч і не на всіх (в залежності від сили).

Вдих. Видих.

Голова гудить. Тіло відзивається болем… На ньому й зосереджуся. Найяскравіший спалах… Напевно руки. Мотузка надто сильно натирає, сковує всі руки. Хто б мене не зв’язав, він профі.

Хоча як довго я протримаюся лише на зосереджені власних відчуттів? Непогано було б почати з розмови. Бажано адекватної. Авось вони зрозуміють, що я нормальна, і відпустять.

Ага… І будуть жити відьми та інквізитор у добрі та злагоді, допоки не розтрощить цей світ жорстокий астероїд.