7.4

Не важливо. Головне те, що було переді мною.

Відкритий космос. Космічний корабель. Люк для виходу та безкраї зорі.

Я стояла спиною у космічному костюмі до чоловіка. Серце швидко-швидко тьохкало, періодично завмираючі. І сигнал, що сповіщає про аварію. Усе миготіло червоним, але спокійний жіночий голос системи Ковчегу Астреї радив зберігати спокій попри те, що увесь корабель от-от вибухне.

Мені на голову натягнули шлем, що допомагає керувати подачу кисню, але й тут запас не нескінченний. Від сили на години. Але за цей час є ймовірність, що нас підбере рятівний корабаль Ковчегу Еос. Принаймні, до них вже дійшов запит на порятунок. Вони наразі найближчі — лише в тридцяти хвилинах льоту корабля.

Але дещо в мене не збігається… І ця думка викликає ще більше нервування. Не за власне життя. Ні. За нього.

Я повертаюся обличчям до чоловіка й намагаюся зняти шлем, бо зовсім не бачу його обличчя. Але його руки лягають поверх моїх і не дають цього зробити — навпаки: він затискає захисний механізм, що не дозволяє зняти костюм без сторонньої допомоги. Я називаю його “Механізм дитячої безпеки”. Але ж я не дитина й ситуація зовсім інша!

Я розтуляю рота, забувши, що зовні мене не чутно. Кричу, благаю, намагаюся його зупинити. Та краєм ока вловлюю його посмішку — лише її, бо іншу частину обличчя не вдається розгледіти через триклятий шлем.. Щиру, добру, гарну… Ту саму, яку я так люблю. 

Сльози течуть по моїм щокам та підборіддю, з вус зриваються благальні ридання, але він вже закріпив усі паски безпеки й штовхнув мене до виходу.

Двері зачинилися. Сигнал про вихід у відкритий космос. Зелене миготіння — і ось я вже поза межами Ковчега Астреї. Мене уносить все далі й далі, допоки не відбувається вибух. Він не сприяє зближенню — я віддаляюся ще більше через ударну хвилю.

Знову місце, яке стало мені домівкою, зруйновано. Але що з ним? Він не міг померти… Не міг! Не знову…

Біль від хвилювань за нього та втрати того самого тепла розриває мене на дрібні шматочки. Я знову залишилася у програші. Усе, що мені близьке, обов’язково зникає, не залишаючи ані сліду. І не важливо: гра це чи реальність.

Мої ридання лише пришвидшували споживання кисню. Та може часу пройшло й забагато, бо палаючий корабель з моїм коханим настільки віддалився, що нагадував далеку зірку у багатьох сотнях кілометрів від мене. А рятівного Ковчега так і не з’являлося в полі зору.

Надії на порятунок не було… Та й як можна про нього думати, коли він лишився там?

“Кисень закінчеться через п’ять хвилин” — сповістив голос помічника у скафандрі.

Клятий штучний інтелект та розумна техніка!

[Ви завершии проходження гри “Астрогеї Ковчега Астреї”! До переходу на наступну гру лишилася 1 хвилина]

Клята гра! Що ще ти хочеш від мене? Тобі не достатньо моїх страждань? Невже я замало випробувань пройшла? Я хочу лише спокійно жити в реальності, а не у віртуальному світ! Так, я сама винна у тому, що опинилася у цих скачках між іграми, але навіщо продовжувати катувати мене? Вже краще залиш мене в одному світі й покінчи з цим! Ненавидь мене скільки хочеш, але досить! Облиш мене!

[Гра співчуває героїні!]

[Було запропоновано унікальну можливість виключно для цього разу: перевести персонажа у розряд неігрової фігури.]

Серце забилося швидше, збільшуючи швидкість використання кисню ще дужче. Мене лякають усі пропозиції від триклятої гри — її угоди гірші за демонічні. Це вже перевірено на власному досвіді. Проте якщо це допоможе повернути його та забезпечити безпеку… Не важливо, яка ціна та штрафи — я маю могодитися…

Картинка перед очима почала плисти, але я потягнула руку для натискання кнопки “Дізнатися деталі угоди”, та в цей момент мене вирвало до реальності. Не тої, що неігрова, дійсна, а до теперишнього моменту. І повітря дійсно бракувало. Але не через космос.

Мою голову окунали у бадіжку з водою.

Зробивши глибокий вдих після того, як волосся потягнули вгору, а потім назад, я помітила доволі цікавий інтер’єр. Кам’яний, сирий, а від столу навпроти взагалі віяло таким “щасливим майбутнім”, що передати важко. А все чому? Бо на пошарпаній пам’ятці культури цього місця знаходилися цікаві інструменти. Дуже й дуже схожі на допитове приладдя з фільмів, книг та малюнків.

Чи варто зазначати, що такими темпами ця гра поб’є рекорд з виникнення в мене яскравої та емоційної думки “Я в повній дупі”?

Це вже навіть не смішно…