7.1

Таке питання: чи є якась довідка щодо демона, який може бути здатним “з’їдати світло” та так скиглити. При чому непомітно для тих, хто слабший за нього?

[Сузір’я Єдиноріг просить обдумати добряче наступні кроки. І чи ведуть вони нарешті додому? Баланс поповнено на 30 коїнів.]

Та який “додому”?! Головне, аби жива лишилася, за таких-то обставин…

[Сузір’я Октант радить готуватись до бою. З вірою в героїню і її помічника надсилає допомогу 30 коїнів.]

Так… До речі, щодо бою! Хіба бойовий режим не мав вже активуватися?

[Героїня бажає активувати бойовий режим?]

[Так / Ні]

Ну звичайно! 

[Бойовий режим активовано.]

Разом з повідомленням в моїх руках з’явився Лук Полум’я та Попелу. Я надто природньо розмістила його в руках і навіть прикликала стрілу, що вже розмістилася між рукояткою та тятивою.

Тиша… Мертва тиша. Я в один момент перестала чути все, крім власного дихання. Люди продовжували ходити та розмовляти, але я їх не чула. Навіть схвильовані слова Андре я не могла сприйняти.

Здається, він казав щось на кшталт “Прибери, інакше за сьогодні в центрі відбудеться два спалення”. Та мені було не до цього. Я наче відчувала небезпеку. Не чула вухами, не відчувала запах чи могла визначити за звуком. Наче усе моє тіло було магнітом, якого тягнуло до небезпеки.

Я мала побороти ворога.

Стрілу було випущено ще до того, як Андре відпустив моє плече.

Але коли він встиг вхопитися? Але не важливо. Присутність демона… Не Андре, а того, що поглинав сонячне світло й опускав цілковиту темряву на місто… Він відчувся як скалка в пальці, навколо якої вже почало з’являтися запалення. А позбутися її було дуже-дуже легко: просто вхопити пінцетом та витягти.

І стріла попала прямо в ціль. Над нами якраз перепригувало чудовисько, схоже на великого полум’яного вовка.

І в момент зіткнення стріли з тілом демонічної тварюки містом пронеслося ще більше скиглення, але цього разу з поєднанням рику.

Істота завдільшки як три Андре у висоту і хрін-зна-скільки в довжину спустилася з землі й приземлилася в трьох метрах від нас.

— Куди, він в дідька дівся? — з нотками жаху запитав мій супутник. — Я побачив Сонцепоглинача, коли твоя стріла поцілила його, але потім він зник…

Це було доволі жахаюче, якщо брати до уваги те, що чудовисько дивилося на нас своїми… очами то назвати було важко.

[Сузір’я Єдиноріг занепокоєний тим, що теорія про те, що героїня має більшу силу, ніж Андре, стає дедалі більше схожою на істину. Баланс поповнено на 30 коїнів.]

[Сузір’я Октант радить готуватись до бою. З вірою в героїню і її помічника надсилає допомогу 30 коїнів.]

Місто прокотилася хвиля немов гарячий вітер від відкритої духовки. Я побачила, як люди довкола здригнулися й пришвидшили крок. А ті, хто збрався пройти цим кварталом, різко передумали й рушили в обхід.

— Ельзебет… — Андре говорив обережно, як із вибухівкою. — Це не той ворог, якого вбивають стрілами. Навіть такими.

“А чим його в хріна можна подолати?” — огризнулась подумки, але швидко відкинула дратівливість у дальню коробку. А все чому? Бо в той момент зрозуміла страшну річ.

Він, в сенсі чудовисько, дивився не на нас.

Він дивився на мене.

Мітка пульсувала в унісон з його рухами. Коли істота зробила крок — у мене сіпнулося серце. Коли нахилила голову — у вухах дзенькнуло, наче той самий дзвін, тільки тепер ближче. Усередині.

[Сузір’я Октант роздумує над тактикою бою і радить прислухатися до відчуттів, адже вони посилюють сили героїні і для підтримки надсилає допомогу. Баланс поповнено на 30 коїнів.]

— Сонцепоглиначі не приходять за здобиччю, — прошепотів Андре. — Вони приходять за… явищами.

Чудовисько видихнуло. І світло навколо нього згасло ще сильніше, ніби саме повітря боялося бути побаченим. Лук у моїх руках нагрівся. Не обпік — застеріг.

[Сузір’я Октант припускає, що зір Ельзебет — це спецнавичка. Героїня має постаратися зосередитися на своїх відчуттях, адже вони допоможуть у подальшому проходженні гри. Головне повідомляти про це Андрюші, може він пояснить ці зміни. А також надсилає підтримку надсилає підтримку у 30 коїнів і радить попросити Андрійка про підтримку.]

— Ти бачиш його справжню форму? — спитала я, не зводячи погляду.

— Ні, — чесно відповів він. — І це… погано.

Істота рушила. Повільно. Впевнено. Кожен крок — як удар по нервах. Я інстинктивно натягнула тятиву ще раз, але стріла… не з’явилася.

[Попередження:]

[Рівень синхронізації перевищено.]

[Відьомський вогонь нестабільний.]

— Чудово, — прошепотіла я крізь стиснуті зуби. — Просто чудово.

Сонцепоглинач зупинився за крок від межі світла. Далі він не йшов. Наче не міг. Або… не хотів.

Проте я зрозуміла його, хоча жодного слова з його пащі не долинуло. Наче він… був у моїй голові.

“Ти слабша, ніж маєш бути. Зараз ти мені не суперник. Ненавиджу слабких.”

Мене затрясло. Не від страху — від люті.

— Забирайся з мого міста, — сказала я вголос, сама здивувавшись, що голос не зірвався. — І з моєї голови.

Темрява в його “очах” заворушилася. Істота відступила. Один крок. Другий. Наче перевіряла межі.

— Воно… — Андре ковтнув. — Воно мітить тебе.

— Я йому що, стовп?— я стиснула лук. — Нехай пошукає іншого суперника. І бути його власністю я тим паче не збираюся.

Сонцепоглинач розчинився. Наче цукор у теплій воді. Світло повільно повернулося. Звуки навалилися разом: крики, розмови, життя.