6.3

— Ходімо, — тихо зітхнув Андре. 

Є підозра, що за кілька годин нашого знайомства він стомився сильніше, ніж за все його довге життя.

І так шкода його, бідненького, стало, що більше вимотувати не стала, — кивнула на знак згоди. І зовсім не тому, що вже й дивитися було ні на що, ні. Виключно через свою доброту та прикрість до демона.

Хоча кому я заливаю? Мені просто дійсно більше немає що тут шукати.

[Сузір’я Октант радить діяти виважено. Прислухатися до Андре потрібно і дуже навіть корисно. Не потрібно приймати рішення на емоціях які погано контролюєш. Баланс поповнено на 30 коїнів.]

Хто сказав, що я не контролюю свої емоції? Хоча проїхали.

Ми рушили далі.

— Ти розумієш, — заговорив Андре після паузи, — що після сьогоднішнього ти не зможеш просто… жити?

— А я й не планувала, — відказала я, замикаючи руки в замок за головою. — Просто виживати — так. Пристосовуватися — так. Але «жити», як? Як звичайні люди? Ні. Навіть якщо схочу — не зможу.

“Бо я потраплянка, що скаче з однієї гри в іншу після завершення попередньої” — додала про себе.

Демон глянув на мене збоку.

— У цьому світі жінкам дозволено небагато, — він продовжував про своє.

Звичайно, ми з ним думаємо про різні речі, але я вже стомилася від цього світу та його законів. Щоб цивілізовані люди спалювали жінок через підозру у магії? Це дикість!

— Знаю, — хмикнула я. — Тому я й не збираюся просити дозволу.

Мітка знову озвалася — коротко, пульсом, ніби схвалювала. Або попереджала. Різницю я ще не навчилася відчувати.

Ми звернули за ріг, і шум площі нарешті залишився позаду. Тут було тихіше. Темніше. Безпечніше — настільки, наскільки взагалі може бути безпечно у місті, де щойно спалили невинну дівчину й назвали це благочестям.

— Ти зробила одну помилку, — сказав Андре раптом.

Я напружилася.

— Яку?

— Ти показала, що тобі не байдуже. Та й сказати чесно, твоя гра у байдужість після тої істерики — це дивно. Припини.

— Це не істерика, — відповіла я після короткої паузи. — І не різкі зміни в поведінці. Я просто швидко пристосовуюся. От і все. І замість того, щоб впадати у відчай, я просто розслаблюся й рухатимуся в потрібному мені напрямку.

Він усміхнувся. Наче дорослий, що почув від дитя “Я стану космонавтом”.

— Не смійся, — сказала я різкіше, ніж планувала. — Я не наївна. І не дурна.

— Я й не кажу, що ти дурна, — відповів Андре спокійно. Саме це й дратувало найбільше. — Я кажу, що ти ще не до кінця усвідомила масштаб гри, у яку вирішила влізти.

Ми зупинилися. Вузька вулиця впиралася у глухий мур, за яким темнів чийсь сад. Ліхтар над головою тьмяно блимав, ніби теж вагався, чи варто світити далі.

Коли встигло так потемнішати? Хіба зараз ще не день?

— Я усвідомила рівно стільки, скільки мені потрібно, — сказала я тихіше. — Достатньо, щоб не ламатися. Достатньо, щоб не ревіти під чужими чоботами. І достатньо, щоб не стати наступною.

Він схилив голову, уважно вдивляючись у моє обличчя. Не як демон — як аналітик. Як той, хто звик зважувати ризики.

— Ти думаєш, що розслаблення — це сила, — мовив він. — Але насправді це лише інша форма напруги. Ти просто сховала її глибше.

— Можливо, — знизала я плечима. — Але вона мені не заважає дихати.

Мітка знову подала знак. Цього разу — рівно. Без болю. І це піпець як насторожує!

— Ти зараз схожа на людину, яка щойно побачила безодню, — сказав Андре, — і вирішила не відвертатися, а пройтися краєм.

— А ти схожий на того, хто знає, що край обсипається, — відповіла я. — Але все одно стоїть поруч і дивиться.

Він хмикнув.

— Ось це вже ближче до правди.

Кілька секунд ми мовчали. Місто жило своїм життям: десь грюкнули двері, хтось засміявся, пролунали кроки. Світ не зупинився через одну смерть. І саме це було найстрашніше.

— Запам’ятай одне, Ельзебет, — сказав Андре нарешті. — Якщо ти вирішила грати в довгу, тобі доведеться іноді мовчати, коли кричить усе всередині. І посміхатися тим, кого ти зневажаєш.

— Я вмію, — відповіла я без пафосу. — Жінок цьому навчають рано.

Він більше не усміхався.

— Тоді ходімо, — сказав демон. — Бо перший крок у правильному напрямку — це вижити цю ніч.

[Сузір’я Октант радить потренувати свої сили під час дороги додому, адже емоції можуть підсилити чи забавити їх. Баланс поповнено на 30 коїнів.]

Я киваю, але кроку вперед не роблю. Мітка знову почала палати. Але цього разу наполегливіше. Й небо стало ще темніше, наче хтось все світло поглинав.

Нє, ну не може ж… Чи може?

— Що таке? — помітив неладне Андре.

— В мене виникло доволі дивне й цікаве питання.

— Наскільки дивне?

— Ну, як тобі сказати… Щодо демонів.

— Так…

— Чи існують демони, що поглинають світло, але при цьому ніхто їх не бачить і не відчуває.

— Мені не подобаються твої питання.

— Мені теж. Але воно є, — чи то гикаю, чи то нервовий смішок видаю, перш ніж продовжити. — То як?

— Є, — тепер і в голосі Андре відчувається насторога. — Але я б його відчув. Принаймні, якщо він не настільки перевершує мої здібності, що здатен ховати свою присутність навіть від мене.

Мітка продовжує відзиватися вогнем. Це відчуття й так мені не подобається, але якщо мої здогадки вірні… Мені це піпець як не буде подобатися!

— А їх може відчувати Мітка Випаленого Ім’я?

— Лише якщо сила відьми перевищує силу того демона.

Так… ТАК! А можна без оцього всього?!

— А наскільки сильний ти? — питаю й намагаюся фокусуватися на картиною перед очима попри пекельне печіння в районі грудей, яке лише продовжувало наростати. Головне — свідомість не втратити від оцього всього. В інакшому випадку це буде фіаско, через яке наді мною ще довго будуть кепкувати.