6.1

Я розвернула увесь свій корпус від стовпа. Тепер не тільки погляд був спрямований у протилежну сторону.

Від криків.

Від вогню.

Від запаху паленої плоті, що впивався в легені.

І пішла до нього.

Це було дивно легко. Натовп не стискався, не штовхав, не чіплявся. Люди розступалися самі — ніби я йшла не крізь них, а повз. Наче мене тут не існувало. Або навпаки — існувала надто сильно, щоб заважати.

А от віддалитися навіть на таку малу відстань від демона було важко. Наче сама доля казала, аби я не робила дурниць і не лізла… А може й не доля взагалі? Системні налаштування? Сюжетні обмеження? Байдуже.

Андре стояв там само. Не рухався. Не кликав. Не зупиняв.

Я підійшла впритул і, не вагаючись, схопила його за шию — різко, пальцями в гарячу шкіру, відчуваючи пульс під долонею. Потягнула до себе.

Він не встиг здивуватися вголос. Наші губи зустрілися.

Я не заплющила очей.

Дивилася прямо на нього — в темні, розширені зіниці, у миттєву втрату контролю. Це не був поцілунок про бажання. Це був поцілунок про вторгнення. Про перевірку меж. Про заяву: я тут, я можу, я не зламалась.

Він не відповів. Не відштовхнув. Але я відчула його.

Збентеження — різке, сильне, майже болісне. Не хіть. Не гнів. Саме розгубленість. Те, чого він не планував. Те, що не входило в угоду.

Я відпустила його першою. Зробила крок назад. 

Між нами знову з’явився простір — але він уже був іншим. Наповненим. Напруженим. Небезпечним.

Я вирівняла спину, стерла з губ попіл, що осів у повітрі, і подивилася на демона так, ніби щойно прийняла рішення.

— Цей поцілунок — плата.

— Плата? — розгубленість почалася відчуватися навіть у його голосі. — За що?

— За порятунок. Коли прийде час, ти врятуєш того, кого я скажу. Попри все. Вважай це контрактом.

Він спочатку мовчав. І оглядав мене. Пильно, наче я на його очах втрачала дах. Але ні. Я втратила здоровий глузд дуже і дуже давно.

— Ти уявляєш, наскільки твої заяви безглузді? По-перше, контракти укладають не так. По-друге, тобі не здається, що ціна замала для такого бажання?

— Пообіцяй, що виконаєш моє бажаня. Пообіцяй!

— Гей, тихіше! Ти це заради тої дівчини робиш? Якщо так, то знай, що навіть якщо я зараз її якимось неймовірним дивом витягну звідти, її не врятувати. А мерців до життя повертати в перелік моїх здібностей не входить.

— Не заради неї. Тож пообіцяй.

— Ні.

— Андре! — Я не кричала, але в голосі було щось таке, від чого він здригнувся.

— Не смій наполягати, — сказав він повільно. — Не зараз.

— Тоді не смій казати «ні», — відповіла я так само тихо. — Бо ти вже втягнув мене глибше, ніж планував. Якби не ти, я б не побачила цього всього. Не питатиму, навіщо тобі це, але щодо своєї вимоги я не відступлю.

Він відвів погляд. Наче на мить. Але я встигла це помітити.

— Ти граєшся з речами, яких не розумієш, — промовив він. — Обіцянка демона — це не слова. Це ланцюг. Для мене. І для тебе.

— Чудово, — сказала я. — Значить, ми говоримо однією мовою.

Він різко видихнув. Полум’я навколо нього здригнулося, стало нижчим, щільнішим — стриманим. Натовп на площі загулив голосніше, але для мене весь світ звузився до цієї відстані між нами.

— Ти просиш сліпу обіцянку, — сказав Андре. — Без імені. Без часу. Без умов.

— Саме так.

— Ти можеш наказати мені врятувати того, хто зруйнує міста.

— А можу — того, хто врятує світ.

— А можеш — саму себе, — тихо додав він.

Я не відповіла. Не тому, що не мала що сказати. А тому, що ще не знаю точно, як використаю дане їм слово.

Він дивився на мене довго. Уже не як на контракторку. І не як на інструмент. А як на змінну, яку неможливо прорахувати.

— Я не обіцяю, — сказав він нарешті. — Але я запам’ятаю.

— Будемо вважати це за згоду, — відповіла я одразу.

Він скривився — ледь помітно.

— Ти небезпечна, Ельзебет.

— Ти перший це почав, — сказала я й відступила ще на крок.

За моєю спиною полум’я на площі здіймалося вище. Крики стихали, перетворюючись на глухий шум. Але всередині мене щось уже закарбувалося.

Я не врятувала дівчину. Але щойно купила майбутнє. Можливо. Але це не точно. Головне, щоб воно мені боком в результаті не вилізло…

Але дзвін змовк. Не одразу. І голоси поступово почали змовкати. Люди почали розходитись. Шоу завершилося.

Я стояла й дивилась, як дим стелиться над площею, і раптом зрозуміла: мені не боляче. Не страшно. І навіть не гидко. Порожньо.

Це налякало більше за крики.

Хтось штовхнув мене ліктем, хтось пробурмотів вибачення, але я майже не відреагувала. Погляд сам собою ковзнув уздовж чорних ряс… і зупинився.

Він стояв трохи осторонь.

Молодий інквізитор. Той самий.

Без факела. Без зброї. Руки складені перед собою, пальці зчеплені так, ніби він досі молився — але слова вже закінчились.

Його обличчя було чисте. Занадто чисте для людини, що щойно дивилась на смерть. І водночас… напружене. Як струна, що не витримала власного звучання.

Наші погляди перетнулися. На мить. На одну крихітну, неприпустиму мить.

Я чекала чогось — злості, тріумфу, осуду. Але побачила інше.

Розгубленість.

Він першим відвів очі. Швидко. Нервово. Наче злякався не мене — а того, що відчув.

Невже цей чоловік шкодує за вчинене? Ця дівчина снитиметься йому в жахіттях, а совість гризтиме, доки від його душі не залишиться лише покаяння за вбивство?

Я ковтнула сухе повітря.

Навряд він шкодує, що спалив дівчину. Його непокоїть щось інше, більш церковне. Він надто високоморальний, щоб відчувати людські емоції. Інквізитори вищі за нас, звичайних людей. Проте він здається по дитячому наївним. Як новонароджене оленя. Оленя, що тільки що згубив дитину.

— Ходімо, — тихо сказав Андре поруч.

Я навіть не помітила, коли він став так близько, адже після обіцянки я дещо збільшила відстань між нами.