5.3

Та попри все я не могла нічого вдіяти. Полум’я ще не торкнулося її — але страх уже палав всередині. Я була тут, а вона — там, на місці, де от-от розпалять вогнище.

Навіть страшно уявити, що відчуває ця дівчина, бо мене немов ламало з середини: роздирало шкіру, трошило кістки, вибивало повітря з легень та зупиняло серце.

Та страх накрив не тільки мене. Він проглядався у кожній жінці, дитині, стариці… навіть деяки чоловіки боялися. Він проглядався у всіх спостерігачах в тій чи іншій мірі — і в тих, хто мовчки дивився, і в тих, хто шепотів молитви, аби переконати себе, що це правильно.

Я зробила крок уперед.

І ще один.

Натовп не пускав. Людські спини, плечі, лікті — теплі, живі, бездійні. Я вперлася долонями в чиюсь спину, намагаючись проштовхнутися ближче.

— Дайте пройти… — прошепотіла. — Будь ласка…

Мене навіть не почули.

Ще крок. Хтось невдоволено шикнув. Хтось штовхнув у відповідь. Я спіткнулася, але встояла. Серце калатало так, що здавалося — його чує вся площа.

Я маю щось зробити.

Я не можу просто дивитися.

Але що?

Інквізиторів було забагато. Озброєні. Впевнені. Їхня віра була бронею, а закон — виправданням. У мене не було ні зброї, ні навичок, ні плану. Лише вогонь усередині — і страх, що якщо я його випущу, згорять не лише вони.

Я озирнулася на Андре.

Він стояв поруч. Спокійний. Зосереджений. І — що вразило найбільше — він не намагався мене стримати. Не тягнув назад. Не шепотів «не лізь». Просто дивився на площу так, ніби знав: це — момент, який я маю прожити сама.

Інквізитори… вони виглядали звичайно. Надто звичайно. Люди в темних рясах і капелюхах. Без рогів. Без іклів. Без демонічних ознак. Просто люди.

І від цього було найстрашніше.

Один з них виступив уперед — молодий. Гарний. З правильними рисами обличчя і ясними очима. Його голос був гучним, чистим, сповненим переконаності.

— Відьомство — це гниль, — говорив він. — Це шлях до загибелі душі. До розкладу світу. Ті, хто носять у собі темряву, не можуть жити серед праведних!

Він дивився на дівчину так, ніби робив їй послугу.

— Ти могла покаятися, — продовжив він. — Але обрала гріх.

“Вона не відьма, — хотілося закричати. — Вона просто дитина.”

Руда дівчина тремтіла. Її губи рухалися — чи то молилась, чи то кликала маму. Я бачила, як вона дивиться на вогонь унизу, і як у її очах з’являється розуміння. Не істерика. Не крик. Усвідомлення.

Полум’я лизнуло деревину.

Я відчула, як по спині побігли сироти — дрібні, холодні, невблаганні. Мітка на грудях запульсувала боляче, ніби кричала разом з моєю душею та усім єством. Вогонь у її ногах спалахнув яскравіше.

— Ні… — вирвалося в мене хрипко. — Ні, ні, ні…

Я зробила ще одну спробу — марну. Мене відтиснули назад. Хтось прошепотів: «Дивись і мовчи». Хтось — «Так їй і треба».

І тоді вона закричала.

Недовго. Не театрально. Людськи.

Я заплющила очі — і все одно бачила полум’я. Воно відбивалося під повіками. Танцювало. Жило.

“Шістнадцять років, — билася думка. — Їй шістнадцять.”

Коли я знову подивилася на інквізитора — того, молодого, — він стояв рівно, зі складеними руками. Молився. Щиро. Переконано. Наче рятував світ.

І саме тоді до мене дійшло розуміння: демони тут — не найстрашніше. Найстрашніше — це люди, які вірять, що чинять правильно.

Я стояла серед площі, безпорадна, із палаючою душею й порожніми руками — і вперше по-справжньому відчула, що означає бути відьмою в цьому світі.

Навкруги був натовп. Навіть демон, з яким я була пов’язана… Але при цьому мене переповнювала самотність і відчай.

Я збрешу, якщо не уявила себе на її місці. Не “приміряла” на себе її страждання на себе. Але найжахливіше, що в разі чого — мене спалять не як безвинну. Я дійсно є відьмою, хоч і не зі свого бажання.

Можливо пізніше мені буде соромно, що мені шкода дівчину в першу чергу через те, що уявила себе на її місці, та саме це вміння — уявити себе на місці іншого — і є емпатія. І коли ми когось жаліємо — ми жаліємо себе під маскою ситуації цієї людини.

Я спобувала проковтнути грудку, що застряла поперек горла. Але не вийшло.

Озирнулася. Знайшла поглядом Андре. Він просто стояв та спостерігав за мною. Не за дівчиною, що кричала у вогні. Саме за мною. Без нахабства чи зверхньості, а… беземоційно? Напевно, саме так вищі істоти спостерігають за людьми.

Це нагадало мені, хто він. Не людина з крилами та рогами, не нахаба з іклами, не самозакоханий красунчик — він демон, що укладає угоди. Жорстоко, беземоційно, у свою користь.

І я не збираюся гаяти свою можливість скористатися його силами. Якщо він може використовувати мене, то і в мене є така змога. А якщо немає — я її створю.