5.2

[Сузір’я Єдиноріг хвалить вас та аплодує стоячи. Героїні вдалося і поїсти, і дізнатися про ще один аспект контракту! Це було феєрично круто. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Дякую, звісно. Якби ще хтось поплескав по плечу й сказав, де тут не спалюють відьом, було б взагалі ідеально.

Мовчанка тиснула. Не та ніякова, коли не знаєш, що сказати, а інша — напружена немов струна. Я відчувала не лише себе. Дратування, втому, легке напруження… і ще щось. Не моє. Але дуже близьке.

От чорт.

Я різко зупинилася.

— Ти це зараз відчуваєш? — запитала, не дивлячись на нього.

— Якщо ти маєш на увазі бажання вдарити першого-ліпшого перехожого за косий погляд — то так, — відповів Андре майже одразу. — А ще втому. І… обережність.

Я повільно видихнула.

— Чудово. Тепер у мене навіть злість не приватна.

— Не перебільшуй, — хмикнув він. — Я теж не в захваті від того, що відчуваю твій голод… хоча ти вже поїла.

— Це не голод, — огризнулась я. — Це роздратування.

— О, повір, я знаю різницю.

Знає він… Та не відчуваю я більше голоду. Хоча є деякі нотки страху, але вони зі мною завжди. Як же без них виживати у світі гри… А точніше ігор.

Ми знову пішли. Вулиці ставали вужчими, світло — жовтішим, а погляди людей — уважнішими. Десь на перехресті я помітила символи на стіні: стерті, але впізнавані. Хрести, кола, різьблені знаки очищення.

— Це… — почала я.

— Інквізиторський маршрут, — закінчив Андре. — Вони часто проходять тут. Щоб нагадати.

— Кому?

— Усім. Особливо тим, хто думає, що може жити інакше.

Я ковтнула. Усередині знову щось ворухнулося — знайоме тепло, яке не було теплом. Відьомський вогонь? Емоції міста(якщо моя здатність розповсюджується не тільки на ліс)? Чужий страх(знову ж так, якщо це входить у перелік моїх базових умінь у тілі відьми)?

— Андре… — тихо сказала я. — Це місто… воно зле.

Він глянув на мене. Серйозно, впевнено, знайоме.

— Ні. Воно налякане. А це значно гірше.

Десь попереду задзвонив дзвін. Низько. Попереджувально.

Я стиснула пальці, відчуваючи, як під шкірою тліє щось небезпечне й живе. Страх стає все дужчим, поглинаючи атмосферу, як я їжу у тому закладі зовсім нещодавно.

Це ж не можу бути ознакою нападу демонів, так? Бо якось забагато екшену на такий короткий проміжок часу. Я тут менше доби, а вже встрягала у дві бійки. Третя — це занадто. Поверніть мене у гру “Еррати ховаються у тіні”! Я вже навіть згодна бути дружиною Рафаеля: розлучитися реальніше, ніж повернутися зі світу мертвих.

[Сузір’я Єдиноріг бажає гарної екскурсії, але рекомендує буди обережними в темних закутках. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Дякую, блін! Дуже сильно помогло! Ще рекомендації та побажання будуть?

[Сузір’я Октант радить героїні, коли прийдуть до будинку, більше розпитати Андрійка про тутешні традиції і устрій адже це може навести на ідею гри. А також поспостерігати за жителями по дорозі… Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Мені б ще живою дотуди дійти… Давайте далі. Хутчіше, хутчіше! Чекаю на варіанти виходу з можливих негараздів, що вже чатують за рогом.

[Сузір’я Єдиноріг підпирає подборіддя рукою та тяжко зітхає, бо такими темпами до своєї хатки героїня довго йтиме. Але якщо будуть сили нехай візьме по максимумі з цієї прогулянки. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

[Сузір’я Октант радить гарно відпочити. А Андрійко нехай чергує уночі. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Сузір’ячка, любі, мені потрібно щось не “на потім”, а з розряду “Екстрена допомога бідним потрапляночкам”, бо я зараз від страху впісяюсь!

— Заспокойся та вгамуй своє серце, інакше накоїш лиха. Тут забагато людей. Якщо не втримаєш Відьмський вогонь, може зникнути ціле місто.

— А хіба він впливає не лише на свідомість? Він же без стріл не дієвий, нє?

Зітхнувши як дорослий, що в сотий раз пояснює дитині елементарне, Андре подивився на мене.

— Якщо всі люди втратять глузд, як думаєш, що стане з містом. Чи лишиться хоч хтось живий? — він наче очікував відповіді, тож я задумалася. Та поки я намагалася здогадатися, про що він, демон продовжив: — Запам’ятай, Ельзебет: немає нічого більш небезпечного, ніж натовп не керованих людей. Це явище небезпечніше за будь-яке стихійне лихо.

Пу-пу-пу… Але як не хвилюватися в такий момент?

— То що ти пропонуєш? — прошепотіла я, стишуючи голос майже до змови. — Медитацію? Подихати квіточками? У мене тут, між іншим, внутрішній вогонь із гарантією самозаймання.

— Пропоную не панікувати, — сухо відповів Андре. — І зробити вигляд, що ти — звичайна жінка, яка йде додому під наглядом чоловіка.

— Звичайна, — фиркнула я. — З міткою над серцем, демоном під боком і шансом випадково звести місто з розуму. Абсолютно пересічна у звичайнісінький день.

Дзвін повторився. Ближче. Тепер я відчула, як місто відповідає — страхом, що піднімався з каміння, зі щілин між будинками, з темних вікон. 

— Зосередься на тілі, — тихо сказав Андре, вже без іронії. — На ногах. На диханні. На холоді повітря. Ти тут. Ти не сама. І ти ще не гориш.

Я ковтнула і зробила, як він сказав. Крок. Ще один. Камінь твердий. Повітря різке. Живіт повний. Серце — скажене, перелякане, але живе.

— А дзвін? — спитала я.

— Інквізиція, — коротко. — Але важко сказати: зміна варти, перевірка чи ще щось. Навряд це попередження про полювання.

Навряд — моє улюблене слово. Виражає невпевненість й імовірність, що такий варіант не варто виключати.

Попереду з’явилися люди. Вони всі швидким кроком кудись бігли. Налякані, але сповнені цікавості.

Не просто так цікавість вважають смертним гріхом. Але тепер я точно впевнена, у яку сторону нам йти не треба, тому вхопилася за рукав демона й потягла у протилежну руху натовпу сторону. Так, про всяк випадок.