5.1

Чи є складніше питання, ніж “їсти чи не їсти?” Не те що там ваші кохання… Хто його зна, що станеться вже за мить і коли знову з’явиться можливість смачно поїсти. Треба користуватися змогою. Але шлунок не безмежний… на жаль.

Якраз у момент, коли я переживала настільки важку дилему, до нас знову підійшла офіціантка  — цього разу з графином води.

Вона поставила його так обережно, наче перед нами дипломатичні переговори двох країн, які на межі війни.

— Чи вам ще щось потрібно? — спитала вона, з тією самою незламною інтонацією.

Я вже відкрила рот, щоб попросити яблуко або шоколадку(їх можна провсяк випадок з собою взяти. На додачу вони ще й не зіпсуються, загубити їх важко)… але Андре випередив:

— Дякую. На цьому все. Ми вже будемо збиратися.

— А порцію десерту? — благально звернулася до нього. — Будь ласка.

Офіціантка ледь-ледь опустила погляд… Демон же випучив очі. Його думки були написані на обличчі “Куди в тебе стільки лізе?”

Але ж я молодий виснажений організм! Мені потрібно багато енергії для функціонування.

— Я… зараз усе організую. З собою. Страви, що залишилися, також упакую.

Це не жінка — це мрія! Все розуміє навіть до того, як думка прийщла до мене.

Вона швиденько почимчикувала. 

Тож я могла спокійно заговорити з демоном на теми, які звичайним людям краще не чути.

— Благаю, давай більше не говорити про всі ці важкі теми. Я зараз хочу лише спати й їсти. Бажано одночасно.

Андре глибоко вдихнув, стишив полум’я й кивнув:

— Ти перша почала допитуватися. Але гаразд.

Проте через секунду додав:

— Ти все ще зла на мене?

— Ні. Я вже не зла. Мені просто потрібен час та відпочинок, щоб переварити всю цю… інформацію.

— Он я… — протягнув демон, потираючи потилицю. — Мені дійсно шкода, що так сталося, але зрозумій, що це все не від мене залежить. Та й зрозумій: тобі від цього всього буде навіть більше користі, ніж мені…

— Помовч, будь ласка, — сказала, підносячи серветку до губ, щоб витерти обличчя. Не впевнена, що забруднилася, але про всяк випадок.

[Сузір’я Фенікс зауважує, що Андре виявляється не такий вже й поганий персонаж як видавася спочатку. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

[Сузір’я Октант радить після підкріплення подумати про безпечне місце для ночівлі, адже гарний відпочинок не менш важливий за ситну їжу. А також про тренування нових сил та втихомирення своїх емоцій варто подумати. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Та з місцем для ночівлі й визначатися не треба. Повернуся до тої хатинки. В цьому світі в мене хоча б дах над головою в комплекті йде, не треба по домівках різних сумнівних чоловіків лазити: захотіла — прийшла, захотіла — пішла, і не перед ким не треба витребенюватися, щоб з дому не поперли.

Не те щоб я до когось підмаслювалась в минулій грі, але… Тут я чомусь відчуваю себе більш вільною. Щей й важко не помітити, що думки мої стали нахабнішими.

Це я так швидко пристосувалася? Чи прописаний сюжет на мій характер впливає?

Коротше, з місцем перепочинку все вирішено. Так, йти треба до чорта на куличики, можуть бути небезпеки, але то МОЯ хатинка. За яку я нікому нічого не винна.

Проте від прогулянки містом я б не відмовилася.

Кинула погляд на Андре, прикидаючи, наскільки якісний з нього буде гід. Та чи добре він знається на цьому міці? Не варто виключати такої ймовірності, що його знання обмежуються шляхом до трактиру. Ну або в його переліку є ще якийсь Дім Терпимості, який мене якось не спокушає.

Проте, якщо не спитаю — не дізнаюся. Авось він дійсно зможе провести мені екскурсію. Може я щось цікаве зустріну або якусь сюжетну гілку пройду й наближу завершення гри.

— Слухай… — почала я повільно, немов пробуючи словами воду перед тим, як ступити. — А ти взагалі добре знаєш це місто? Може… хтось тут щось цікаве продає, може люди цікаві, пам’ятні місця? Ну… ти зрозумів.

Андре підвів на мене погляд. Трохи здивований. Трохи втомлений. І трошечки — ні, навіть більше — насторожений. Якраз коли офіціантка принесла сумку з запакованою їжею. Попри Середньовічний сетинг, тутешній заклад придумав альтернативу послуги “їжа на виніс”. Цим не можна не захоплюватися.

— Ти хочеш прогулянку містом? — уточнив він, звузивши очі.

— Я хочу зрозуміти, де я взагалі живу, — огризнулась. — І бажано — в супроводі того, кого хоча б трішки знаю.

— О, не сперечатимуся, — буркнув демон. — Пересікатися з людьми — доволі ризикована та малоприємна авантюра.

Я підвела брову, намагаючись передати виразом питання: “ А нічого, що я теж людина?” То демон чи то не зрозумів, чи то вирішив зіграти дурня. Тож я піднялась зі стільця й відчула, як тіло протестує проти переповненого шлунку. Ну так, навалитися на все меню — це, виявляється, теж мистецтво. Можливо, не надто шляхетне.

— Тоді… — я поправила сумку за плечем. — Підемо? Чи в тебе важливіші плани? Розбити ще чиюсь психіку? Потягатися з офіціанткою поглядами?

— Це вона почала! — обурився Андре. — Я… просто… слідкував, щоб тобі все несли акуратно!

— Ага, звісно. Бо ти чемний, вихований, дуже тактовний демон. Майже святий, — сказала я, вирушаючи до виходу.

Він пішов за мною. Ображений.

На вулиці було прохолодно. Чи то у всьому винний ранок (хоча час вже перетнув межу опівдня, якщо орієнтуватися на положення сонця), чи то вся вина у порі року, що нагадувала теплу хмарну зину, а може у всьому винна атмосфера міста. Важко казати впевнено, бо я тут зовсім нещодавно.

Люди снували туди-сюди, і кожен погляд, що ковзав по мені, змушував відчувати себе… чужою. Ніби наголошуючи, що мені тут не раді.

Проте пройшовши лише кілька вуличок помітила, що така увага не тільки до мене, а до жінок загалом. Просто їх тут дуже мало й усі вдягнуті у сіре. Ще й настільки закуті, наче ганебно показувати хоча б клаптик шкіри.