4.1

Чи пройде ще раз як пояснення амнезія? Як-не-як, найкраща брехня — це правда? Хоча в цей раз я знаю, яким чином я опинилася у цьому світі, хоча деталі життя моєї персонажки до моєї появи мені не відомі.

Що ж… Спробуємо тоді іншим чином.

— Я вигнанка. При чому настільки давно, що за межами лісу бувати мені вдавалося ще в далекому-далекому дитинстві.

[Сузір’я Октант з вірою в героїню надсилає підтримку 25 коїнів.]

Краще б допомогли мені щось придумати…

[Сузір’я Октант не залишається осторонь і надсилає підтримку 25 коїнів.]

Та я зрозуміла, що ви за мене й підтримуєте. Але з легендою-то як буди? Щось надто недовірливий вираз обличчя в демона.

[Сузір’я Єдиноріг повертається у гру, припускаючи, що всі сумували за ним. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

А й дійсно, Єдиноріг доволі довго ніяк не відзивався. Зазвичай вони з Октантом спілкуються приблизно однаково часто. Може, щось трапилося?

[Сузір’я Єдиноріг радить героїні спробувати вивести Андрійка на діалог про ЙОГО емоції та їх зв'язок із нею самою. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

— Вигнанка, — повторив він. — За що?

— За… — я ковтнула. Туман у голові збирався в клубок, такий щільний, що я ледь не подряпала скроні. — За те, ким я є.

Його погляд звузився. Небезпечно. Наче я випадково сказала щось надто близьке до істини, якої сама не знаю.

— Ти не пам’ятаєш, так? — тихо сказав він.

В мене ледь не підскочили брови.

Хвилиночку. Що?

— Чого це ти взяв, що я не пам’ятаю?

Він злегка нахилився вперед.

— Ти… поводишся не так, як люди, що виросли в ізоляції, — сказав він нарешті. — Казала, що не була в місті з дитинства? Тоді чому твоє тіло рухається так, ніби ти в ньому не вперше?

Я кліпнула. Андре дивився спокійно, але занадто пильно.

Ніфіга собі, він детектив. Зараз сам все додумає й мені вигадувати не прийдеться.

— Ти орієнтуєшся в натовпі так, наче робила це все життя. Дихаєш рівно, коли маєш панікувати. Плечі тримаються рівно, навіть коли маєш боятися. А ще… — він затнувся, зважуючи, казати чи ні. — Ти реагуєш на загрозу швидше, ніж її усвідомлюєш. Наче твоє тіло вже знає сценарій.

Я відкрила рота, але він продовжив:

— У тебе не збігаються слова й реакція. І це не брехня, не хитрість. Це… — Андре трохи нахилив голову. — Це виглядає, ніби ти прокидаєшся після довгого сну, і м’язова пам’ять згадує швидше, ніж ти.

Я тихо видихнула. Треба ж зберігати образ та підлаштовуватися під нього.

— Ти хочеш сказати… що зі мною щось не так?

Він дивно всміхнувся.

— Ні. Я кажу, що з тобою щось було. Те, що ти забула. І що зараз… повертається.

[Сузір’я Октант надсилає в підтримку 25 коїнів.]

[Сузір’я Фенікс зауважує, що місто й справді надто дивне. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

[Сузір’я Єдиноріг не знає, де саме ви сіли і за яким столиком, але рекомендує намагатися слідкувати за всіма, хто заходить у двері. Сузір’я надсилає 25 коїнів для уважності.]

Не те, що б я намагалася тут якось розслабитися… Хоча… А чому я маю так сильно піклуватися про це? Ну приб’є мене хтось — і що? Може ця ігрова гонитва закінчиться? І ніяких катувать, битв, непорозумінь та закручених сюжетних ходів.

[Сузір’я Октант надсилає в підтримку 25 коїнів з переживаннями щодо вашого психоемоційного стану.]

[Сузір’я Октант надсилає ще 25 коїнів про всяк випадок.]

Та заспокойтеся, все зі мною добре. Я просто збираюся змінити орієнтири, бо хвилюваннями нічого не зміниш. Краще економити ресурси на справу, бо в ході неї можно розібратися майже з усім. Майже…

Всередині щось заледеніло, а в голову вдарив спогад. Дивний. Хоча й не менш дивні за сни, які я бачила раніше.

Молода гарна дівчина, чиє обличчя прикрашали гіркі сльози та рум’янець від них штовхає мене з вікна якоїсь башти. Я не встигаю втриматися й лечу вниз. А позаду неї в тіні хтось стоїть. І він рушає вперед, як тільки я перетинаю підвіконня. Звичайно ж він не встигає й визирає, коли я віддалилася настільки, що обличчя й не розгледіти.

Довкола морозна прохолода, але на душі спокій від почуття виконаного довга. Я когось захистила…

— Відьма? — демонічний голос повернув мене до реальності. — Ти знову щось відчуваєш? Як тоді у лісі?

— Га? — спочатку не зрозуміла. Проте за хвильку до мене дійшло, що він про мій зв’язок з лісом. — Я нічого не відчувала.

— Брехня, — сказав він м’яко. Занадто м’яко. — Ти виглядала надто нажаханою. Може наіть сильніше, ніж після зустрічі з нежиттю.

— Тобі здалося, — повторила його тогочасні слова, а потім додала: — Я їсти хочу. В тебе ж є гроші?

— Ти жартуєш?

— Це «так» чи «ні»? — наполягала, бо це ні про що не говорило.

— Я — великой демон! — з повною гордістю відповів він, ледве не б’ючи себе по грудях.

— Безгрішний?

— О, крихітко, ти не уявляєш, скільки в мене було гріхів за час мого існування, — з явним натяком наполягав чоловік, так і не зрозумівши сенсу мого допиту.

— Ну так, а за сніданок Великий Грішний Демон заплатити зможе?

[Сузір’я Єдиноріг вірить, що героїня втомлена, але просить не проявляти занадто агресивні емоції — і  особливо до Системи. Аби за це ще покарання не було… Сузір’я надсилає 25 коїнів.]

Та я ще нікого не сварю… Так, думаю просто спробувати десь у темній підворотні демонятину. Може вона на смак як курка?