3.3

Він же є в цьому світі? Просто десь ховається…

[Сузір’я Фенікс нагадує, що у першій грі Ейдос теж не одразу з’явився, тому все ще попереду. Сузір’я цікавить, чи не буде його ім'я теж інше. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

[Сузір’я Октант роздумує над тим що Ейдос може з’явитися лише у випадку серйозної небезпеки, яка невідворотно чекатиме на героїню попереду. Тому Сузір’я радить опановувати навички, а не займатися пошуками. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Може ви й маєте рацію…

[Сузір’я Октант радить повернутися до більш нагального питання: звідки нечисть знає справжнє ім'я героїні? Сузір’я припускає, що це баг, який знав її в іншій грі чи житті?.. Варто готуватись до битви. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Час від часу не легше… Це дійсно цікаве питання. Та знову ж таки, може в мене вийшло б вибити хоча б натяки з Ейдоса!

Гм… А Сузір’я можуть придбати довідку? Або щодо місцезнаходження Ейдоса, або на пояснення, звідки та істота моє ім’я знає?

Ай, коротше, грець з ним! Я хочу хоча б на кілька годин опинитися в безпечному місці.

— Давай підемо в місто, — запропонував демон, наче прочитавши мої думки.

А може справді читає?

[Сузір’я Октант підтримує здивування героїні й радить якось перевірити 25 коїнами.]

«Андре — рогоносець! Андре — рогоносець!» — прокричала подумки, але реакції на обличчі пов’язаного зі мною демона не було.

Схоже, що ні… Або дуже добре прикидається… Гаразд, з часом зрозумію, а поки що біля нього треба тримати думки під контролем.

— Чого б це? — запитала, підозріло примружуючись.

— Якщо на тебе нападуть в місті, в нас буде час втекти, поки чудовиська їстимуть інших, — надія на добросердечність цього персонажа розтанула як сніг на сонці. Не скажу, що вона особливо була, але ж не може він бути такою паскудою! Чи може…

— Гаразд, — погодилась, тяжко зітхаючи.

Хай там як, мені цікаво, як виглядають тут міста. Та й навряд демони нападатимуть, коли буде велике скупчення людей. Це надто хлопотно буде, як на мене.

[Сузір’я Октант радить зайнятися розвитком зв’язку з лісом, адже це допоможе героїні уникнути чи бути хоча б попередженою про багато небезпек які її чекають там. А для зниження сили вогню героїні і удосконалення навичок бою раджить побороти прихвоснів Андрюші, в нього їх, схоже, багатенько, можна і прорідити.. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Ото як повернуся, так цим і займуся. А зараз у путь! Мені ну дуже цікаво подивитися на цей світ, а не на одну занедбану хатинку посеред лісу. Чудовиськ не рахуємо. За можливості я б з ними взагалі не знайомилася.

Тож ми пішли. Та й шлях долали мовчки. Ліс позаду повільно темнів, ніби закривав за нами двері. І кожен крок нагадував мені, що істота, яка щойно мене впізнала — або її щось, що її жене — ще не закінчила.

Мітка тепло тремтіла. Проте чим далі від хатинки, тим прохолоднішою вона ставала, що дещо дивувало. Хіба на Андре вона більше не реагує?

В роздумах я й не помітила, як зупинилася, оглядаючи чоловічу спину.

— Не відставай, — кинув Андре.

— Я не відстаю, — прошипіла я й рушила далі, швидко зрівнявшись з ним.

Він не відповів. Лише кинув погляд у бік, де гілки виглядали занадто рухливими, щоб бути просто деревами.

Добре. Значить, боятися можна офіційно.

Хоча пригод та неочікуваних зустрічей більше не траплялося.

Коли ми вийшли з лісу, попереду нарешті з’явилися перші вогні, як його назвав Андре, Лунгрейва — тьмяні, синюваті, мовби затуманені. Місто стояло на пагорбі, трохи криво, з похиленими баштами, які нагадували старі зуби, що вже мали б випасти, але тримаються на впертості й болті.

Ми пройшли далі, всередину міста. Міста, що виглядало… неправильно. Ніби хтось намалював будинки за схемою, а потім вирішив: “та ну, похилимо все трохи вправо”. Ліхтарі мерехтіли так, ніби кліпали. Хоча в цей час доби їх використовувати не мають. Тіні на стінах рухалися трохи швидше, ніж повинні. І головне — люди. Вони не зупинялися, не витріщалися. Вони дивилися, мовчки, обережно, оцінюючи мене… і його.

І щось у їхніх поглядах змушувало мене легенько здригатися.

— Вони дивляться на тебе, — сказала я.

— Ні. На нас, — поправив він. — Ми незнайомці для них.

— Це мене мало заспокоїти?

— Це мало тебе попередити.

Ми звернули в бічну вулицю, де світла було менше, але тіні — спокійніші. Андре йшов уперед, не торкаючись мене, але я відчувала його присутність так чітко, ніби він тримав мене за зап’ястя.

І нарешті зупинився біля таверни з кривою вивіскою “Лис без очей”.

— Сюди, — сказав він.

— Це звучить як початок казки, де я вмираю у першому ж абзаці.

— Якщо підеш кудись сама — так і станеться.

Мені навіть сперечатись не захотілось. Захотілось — спати. Або знайти Ейдоса й влаштувати скандал. Та зайшли ми всередину — і одразу отримали мовчання. Тихе. Важке. Як глибока вода, що слухає.

Всі подивилися на мене. А потім — на Андре. І наче трохи… відійшли.

— Чудово, — прошепотіла я. — Вітаю нас з офіційним статусом дивної парочки, яку всі бояться.

— Вони бояться мене, — рівно сказав він.

— А я — бонусом? Дякую, приємно.

Ми сіли за столом у кутку. Світла достатньо, щоб я бачила його обличчя… і те, як він на мене дивиться. Не хижо. Не владно. Занадто уважно. Ніби я експеримент. Ніби я відповідь.

— Що ти робиш? — не витримала я.

— Дивлюся.

— Навіщо?

— Щоби зрозуміти, що саме ти відчула там. У лісі.

Я застигла. Якщо судити зі сповіщень, ніхто про це не знає й знати не має. Треба змінити тему. Але як? Хоча є дещо…

— Чому у місті так темно? Хіба зараз не день? Навіть посеред густого лісу було яскравіше та сонячніше, ніж тут. Чи ми так дого йшли, що вже настав вечір.