3.2

Істота завмерла так, ніби хтось поставив світ на паузу. Навіть полум’я на списі Андре перестало ворушити повітря.

Вона продовжувала дивитися просто на мене — без зіниць, без емоцій, без жодної людяності. Лише те дивне, тліюче світло в очах. І тоді… щось змінилося. Ледь-ледь. Немов її увага ковзнула повз мене, далі. Наче я перестала бути головним об’єктом інтересу.

Навіть мітка перестала палати — не згасла, а наче прислухалася разом із нею.

— Не зараз… — прошепотів голос, крізь мене, повз мене. — Пізно… або рано… Вогонь ще не проріс…

У мене по спині пробіг холод. Я не зрозуміла жодного слова — і водночас зрозуміла все. Вона… воно… оцінювало мене. Вимірювало. Як кухар оцінює сире м’ясо, ще не готове до страви.

Потім істота вирівнялась, ніби щось там, у лісі, її покликало. Голова сіпнулась убік. Тіньове тіло ніби похитнулося, почувши сигнал, який не чула ні я, ні Андре.

— Інший… ближчий… — шелест у моїй голові. — Вогонь — чекай…

І ось так — просто — вона відступила. Ні, не розчинилась, не зникла у полум’ї чи темряві. Вона повернулась спиною і пішла лісом так, ніби весь світ їй належав. Ніби ми — сміття на узбіччі. Крок — і дерево відхилилося. Крок — і гілки не торкались її, бо, здавалось, боялися.

А потім силует зник між стовбурами, залишивши за собою лише слабкий запах мокрого попелу.

Мітка затихла, але холод всередині лишився.

Я стояла мовчки, не в стані ні поворухнутись, ні проковтнути слину.

Андре був перший, хто заговорив:

— Якщо воно пішло… значить, у нього є мета. — Він опустив спис. Полум’я відразу зникло, мов злякалося продовжувати світити після такого. — І це значить, що в нас є небагато часу.

Я повільно вдихнула, наче навчилась дихати заново.

— Ти можеш… пояснити… що це було? — голос зірвався на неприємний писк. — Що за “справжнє ім’я”? Я тобі що, драматична поетична метафора?

Андре навіть не посміхнувся. Ох, це погано. Коли демон, який фліртує з усім, що рухається, перестає посміхатись — все дуже, дуже хреново.

— Воно не мало права торкатися теми імені, — прохрипів він. — Це… це виходить за межі дозволеного.

— Дозволеного ким?! — я різко крокнула до нього. — Імені чого?! Чому воно думає, що я якась… я не знаю, дитина вулкана?! Чи як воно мене там назвало?

Андре відповів не одразу. Він дивився в бік, де зникла істота, і в його погляді не було ані спокою, ані зверхності — тільки напруга, туга струна.

— Воно… дізналося про тебе щось, чого не знаю навіть я, — сказав він нарешті. — А це означає, що хтось дав йому доступ. Хтось, кому вигідно, щоб ти…

Він урвався.

— Щоб я що? — прошипіла я.

Андре нарешті глянув на мене.

— Щоб ти прокинулась раніше, ніж треба.

Мене пробило морозом.

— Прокинулась… в якому сенсі? Я, блін, не спала! А шкода! Отак би розплющила очі — й нічого цього не було.

Андре обережно — так, обережно — торкнувся моєї руки.

— У сенсі сили, — сказав він тихо. — У цьому світі ти — набагато більше, ніж думаєш. І хтось сьогодні це відчув.

І десь у глибині лісу знову пролунав звук. Далекий. Низький. В’язкий. Наче те, що пішло… зустріло те, що його чекало. А я стояла — і нарешті усвідомила: те, що мене шукало… ще не закінчило.

Знати б ще, що саме…

— І ти мені, звичайно, не скажеш, що саме я є, так? — запитала з надією, але дехто лише відвів погляд.

Гаразд, нічого нового.

[Рейтингові бали Сузір’їв після списання:]

[Сузір’я Єдиноріг: 795 рейтингових коїнів (Рубіновий ранг)]

[Сузір’я Октант: 1325 рейтингових коїнів (Смарагдовий ранг)]

[Довідка “Відьомський вогонь”]

[Відьомський вогонь — це не елементальна магія й не бойове вміння. Це прояв втраченої частини душі, що була випалена під час укладення угоди.

Він існує поза фізичними законами, не горить на предметах, але може спалити сутність демона, тіньової істоти чи прив’язаної душі. Людське тіло він не руйнує, але може травмувати психіку — і носія, і того, на кого спрямований.]

Тобто, я могла не купувати навичку “Вогняна стріла”, аби цілити в демонів? Це якась намахаловка… Можна повернути мені коїни? Як подати скаргу на шахрайство?

[Гра заперечує можливість шахрайства. Відьомський вогонь — це сюжетна зданість, яку неможливо використовувати без відповідної навики. Вогняна стріла допомагає перетворити внутрішню силу на зовнішню, аби вбити демона. При довгій бездіяльності, Відьомський вогонь може вбити володарку, тому гравцю потрібно періодично застосовувати його, аби не загинути.]

ЧОГО?! Ця гра знущається? Це навіть не смішно.

[Сузір’я Фенікс висловлює зацікавленість щодо тої істоти, що знає, хто така Ельзабет. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

[Сузір’я Октант радить бути обережною з цим демоном адже невідомо на які небезпеки він тебе може ще наразити. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Ха-ха… Легше вже сказати, що мене не наражає на небезпеку(наразі немає нічого з мені відомо, що не загрожує життю та здоров’ю), бо я буквально можу вибухнути зсередини, якщо не боротися з демонами.

Я вже скучаю за ерратами. Вони виявилися такими безвинними лапочками в порівнянні з “вхідними даними цієї гри”!

Мої бурні емоції на фоні спокійного лісу палали: занепокоєно, мерехтливо, з добре відчутним присмаком страху. Всіми своїми глузливими думками я просто намагаюся вгамувати цей страх. Страх майбутнього. Страх за життя. Страх через минуле та невідомість.

І у всьому цьому гаморі щось змінилося. Наче ззовні, а наче й з середини. Наче повітря стало густішим. Тяжчим. Не холоднішим — співвідчуваючим.