3.1

— Що? — перепитала я. — Ти взагалі хто — голос моєї совісті? Чи в тебе план “Несподівано поводитись адекватно — налякати відьму”?

— Я не жартую.

Я зупинилась. Бо вдруге за весь час знайомства демон не усміхався. Вперше було, коли він назвав мене божевільною.

Очі — полум’яні, в’язкі, тривожно-прискіпливі — вгризлися мені в обличчя так, ніби він оцінював не настрій, а ступінь загрози.

— Те, що гнало їх, — сказав він тихо, — старіше за інквізиторів. Сильніше за більшість демонів. А головне — воно не визнає угод.

У мене всередині щось опустилося. Шлунок чи, може, залишки спокою.

— А я до чого тут? — запитала я, хоча вже приблизно знала відповідь.

Він зробив один крок уперед. Я — один назад.

— Ти пахнеш вогнем, — прошепотів він. — Моє ім’я на твоїй шкірі. Є ті, хто це не переносить. Є ті, хто готові здерти з тебе шкіру живцем, лише щоб позбутися мітки.

Мене перекосило.

— То прекрасно! Я ж тільки мріяла про те, щоб бути ходячою мішенню на демоничому ярмарку!

[Сузір’я Єдиноріг зауважує, як “вчасно” Андрійко, хитрий жук, прийшов. Ніби спеціально вивчав здібності героїні. Хоча ситуація з новими ворогами насторожує. Сузір’я надсилає 25 коїнів для мужності у розмові з демоном.]

— Демоно як демон, але такими темпами мене хтось з’їсть вже незабаром. Тоді ніяка мужність не буде потрібна, — я пирхнула. Хоча це було скоріш нервове, ніж справжнє глузування над ситуацією.

— Досить вже, — сказав Андре. — Нам треба ворошитись й тікати, поки не пізно.

Його погляд уп’явся в ліс, і в ту ж мить із темряви пролунав шурхіт. Не такий, як у мерців. Не тупий, не зламаний. А… зміїний. Гнучкий. Повільний. Розумний.

Сподіваюся, що це не якийсь васеліск…

Андре розпростер руку, ніби зупиняючи мене.

— Не рухайся.

— Чого це? — прошепотіла я.

Він не відповів одразу. Лише полум’я на його долоні раптом зібралося у вузький лезоподібний клинок.

[Сузір’я Октант просить усі Сузір’я об’єднатись для можливості купівлі довідки “Відьомський вогонь” і першим жертвує свою частину.]

[Сузір’я Єдиноріг підтримує Октанта.]

[Гра чекає на рішення інших Сузір’їв.]

Андре нарешті повернув голову до мене — і вперше за весь час у його голосі з’явилась емоція, яку я не очікувала почути.

Не зверхність. Не хіть. Не іронія. Справжня тривога.

— Бо якщо те, що я думаю, зараз вилізе з лісу… — Він ковтнув, ледь помітно. — Тоді навіть мені буде важко тебе захистити.

У мене всередині щось стислося в маленьку крижану кульку.

— Цікаво… — видихнула я. — До чорта, як завжди.

І тут — з темряви щось загарчало. Нелюдське. Не демоняче(хоча мій досвід знайомства з демонами поки що невеликий). Неприродне.

Полум’яний клинок у руці Андре здригнувся, наче сам відгукнувся на звук. Я ж… я ледь не вилаялася вголос. Бо мітка палала так, ніби намагалася виплавити мене наскрізь. Мене пробило холодним потом.

— Гей… — я прошипіла, стискаючи руку. — Може, попереджав би, що твоя татуїровка-подарунок буде мене смажити при наближенні непотребу?

— Це не вона, — різко відказав Андре. — Це воно.

Звук у лісі повторився — довгий, тягучий, глибокий. Не рик. Не вереск. Скоріше… потріскування. Наче хтось зламав дерево — але надто повільно, надто з насолодою, немов відчував кожен сантиметр, що тріщить і здається.

Мені захотілося назад у дім. У ліжко. Під ковдру. Можна в інший світ. Можна в іншу гру. Можна туди, де мене не переслідують звуки, що змушують нутрощі сповзати кудись у п’яти.

— Андре… — озвалася я дуже тихо, дуже некрасиво, дуже непафосно. — Це… воно… велике?

Він не відповів. І це був найгірший можливий варіант відповіді.

Ліс на мить завмер. Як перед бурею. Перед ударом. Навіть нічні комахи стихли.

— Слухай, — почала я, намагаючись говорити шепотом, хоч голос усе одно зривався, — ти ж казав, що не викликав цих… е-е… всіх. А це теж не твоє?

— Ні, — відказав він, так жорстко, що в мене всередині щось клацнуло. — Якби це було моє — ти б уже тікала.

— А-а… Чудово. Спасибі. Дуже заспокоїло.

[Сузір’я Октант вірить що Сузір’я доєднується і Ел нарешті отримає довідку, а поки радить бути обережною з демоном і не погоджуватись на сумнівні пропозиції, бо мало що він може попросить взамін. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Та я зараз на будь-що згодна, аби це гарчаще диво зникло якнайдалі! От відчуваю, що от-от мій страх залишить сліди у вигляді калюжі підім мною. Тоді моє тіло спочатку покине рідина, а потім й душа, якщо це чудовисько вирішить поласувати однією гравчинею.

 А хоча це ідея… Не про калюжу, про душу.

— А можна продати тобі душу заради безпеки? Ти від мене назавжди відкидаєш страхітливих істот, а я тобі що завгодно віддам. Га? Це я задешево віддаю. Більше в тебе можливостей не буде.

— А давай я тобі що завгодно,  а ти отого гостя проженеш, — здивував мене перехресною пропозицією демон, що чисто теоретично мав виконати будь-яку забаганку задля отримання людської душі.

— І ти ще демоном себе називаєш?! — обурилася, ставлячи руки на боки. — У самого дрижки , а ще великим, сильним та могутнім себе називаєш!

— Та коли я… 

Та суперечка наша швидко скінчилася. Дерева ліворуч просто розійшлися, як трава під веслом човна. Щось пройшло крізь них, навіть не торкнувшись.

Темний силует. Високий — занадто високий. Тонкий — але технічно тонкий, як тінь, що має форму, але не має тіла. І очі. Не червоні, не жовті, не демонячі. Очі, наче витесані з попелу, у яких ледь-ледь жевріла тліюча жаринка — істинно мертва, не жива, не демонічна стихія. Старша. Древніша. Забута.

Мітка смикнула так, що я не витримала — коротко, тихо, але все ж скрикнула. Чи то було серце, що зі страхом сховалося за шлунок. Який, між іним, думав як безпечно покинути тіло раніше за душу!