2.2

Я зціпила зуби й зробила крок уперед.

Квіткові мерці відповіли синхронним посмикуванням голів, ніби хтось за нитки смикнув. Потім — різкий рух уперед. Без розбігу, без попередження. Просто рвонули.

— О, супер, навіть не дадете зробити ефектний вступ, — встигла прошипіти.

[Сузір’я Єдиноріг вболіває за героїню та радить берегтися демонів і їх пропозицій під час виживання у цьому лісі. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Не схоже, що прихвостні Андре зараз здатні бодай на розмови — не те, що якісь угоди та пропозиції. Але на привеликий жаль, рухаються вони доволі живо.

Перший удар я ще прийняла нормально: змахнула рукою, вогняна стріла впилась йому у груди, розірвала на шматки обвуглений реберний каркас. Але на його місце вже стрибали двоє інших — із вінками, що злетіли з голів і полетіли мені під ноги, мов насмішка.

[Сузір’я Фенікса бажає героїні успішно пройти завдання. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

Я вдарила правою. Влучила. Але це була помилка.

Рука пробила їм череп занадто легко, а видертися назад зі стиснутої щелепами голови — ні. Обидві кістляві руки мертвого зчепили мене за плече, і я ледь не втратила рівновагу.

— Відчепись, квіткова клумба!

[Сузір’ю Єдиноріг здаються кумедними та цікавими ці демони в квіточках, проте Сузір’я просить героїню бути обережною. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

[Сузір’я Октант розділяє думку Єдинорога., адже зовнішність може виявитися оманливою. Щодо навички “Інтуїтивний приціл”: вона чудово поєднується з новим виглядом Батога Крові та Світанку. Хоча лук та вогняні стліри звучать солідніше. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Різкий ривок — і я відриваю руку. Удар коліном, ухил, ще один удар.

Я рухалась інстинктами, які, якщо чесно, не пам’ятала, що маю. У світі “Ерратів” мої рухи були більш скуті та обмежені попри навички, проте зараз таке відчуття, наче до мене повернулась бодай м’язова пам’ять… Або просто мною хтось керує. Але перший варіант звучить приємніше.

Позаду щось клацнуло — і я ледве встигла схилитися. Холодні пальці просвистіли біля шиї. Мерці не були швидкими… але вони були численними. І впертими, як колишні наречені, яким сказали «ні».

Я зробила крок назад — і нога провалилася в щось м’яке.

Тіло. Чиєсь. Свіже.

Горло стиснуло. Нудота почала швидко й цілеспрямовано підніматися зі шлунку вгору. Проте сніданку в мене не було, тож на шлунок чекали лише спазми, а ротова порожнина вирішила обійтися хоча б надмірним слиновиділенням. Проте є ймовірність, що мене знудить слиною.

— Чудово, — прошепотіла. — Просто ідеально. Андре, ти ж там це бачиш, так? Задоволений шоу, так?

Відповіді, звісно, не було.

Лише мерці, що звужували коло.

А в повітрі — холодний запах прілого листя й трішечки… трішечки сірки.

[Сузір’я Октант ділиться міркуванням, що цей демон не просто так був прив’язаний до героїні, а через певну угоду про яку він чомусь мовчить. Тому Сузір’я радить допитати, але по можливості з найменшими втратами, адже не відомо яку плату за свої відповіді він озвучить. Баланс поповнено на 25 коїнів.]

Зауваження доречне, проте для допиту треба ще вижити. Тож я створила ще одну стрілу — не питайте як, вона якось сама начакловується.

Я підняла її та натягнула тятиву, випускаючи її на побачення з одним з безлічі ворогів. 

Повітря звилося навколо долоні, але вогонь вийшов слабшим. Серце билося надто часто. Дихання рвалось.

Схоже, що хтось стомився та його магічний резерв почав слабшати… Тут же є такий? Бо шкали МР та НР щось не відображаються. Цікаво, з чим то зв’язано, але про це пізніше.

— Та ну в сенсі, я ж тільки дві випустила…

Мерць із волошками в волоссі стрибнув перший.

Я ухилилась — але не повністю. Кігті прочесали по ребрах так, що теплий страх розтікся боком.

— Добре, — видихнула. — Добре. Просто… вас багато. І смердите. І я вас ненавиджу.

[Сузір’я Октант надсилає 25 коїнів для підтримки.]

Я вдарила його ногою в коліно, відчувши, як воно зламується вбік під неприродним кутом. Потім різкий рух — і я метнула стрілу прямо в голову іншому. На секунду темрява лісу освітлилась полум’ям.

Але це було всього лиш полум’я. Їх це не зупинило. Вони вже майже на мені.

Десять? Дванадцять? Не рахувати. Рухатись. Дихати. Бити.

Удар. Удар. Ухил.

Груди печуть. Бік наливається болем. Мітка на зап’ясті пульсує все сильніше — чи то попереджає, чи то сміється з мене разом з Андре.

Я б’ю, доки пальці не німіють. Відчуваю на смак землю. Падаю на одне коліно.

Мерці оточили мене. Очі в них порожні, але вони дивляться на мене. Шлях назад — закритий.

— Ну що, — шепочу крізь зуби. — Давайте закінчимо цей танець.

І в мені ще лишається остання стріла. В тому плані, що я відчуваю неспроможність створювати їх далі. Я вже й так валюся з ніх. Можливо навіть ось-ось втрачу свідомість. Але здаватися без бою якось не входить в мої плани. Ніколи не входило.