1.1

Світ згас. Але вже за мить все знову набуло фарб. Тьмяних, ніби витертих часом і спогадами.

Дерев’яні стіни, темні від старості, тримали запах вологи та диму. Десь у кутку, на старій лаві, лежала складена вовняна ковдра — потерта, але ще тепла, наче хтось нещодавно підвівся з неї. Під стелею, прив’язані мотузками, звисали пучки сухих трав. Вони шелестіли від кожного подиху вітру, ледь торкаючись одна одної, немов перешіптуючись на власній мові.

Сонце пробивалося крізь маленьке віконце, розкидаючи по кімнаті вузькі золотаві смужки світла. У променях кружляв пил — повільно, заворожливо, наче саме повітря тут було густішим, наповненим чимось давнім і невидимим.

На столі стояла керамічна чашка, у якій застиг темний напій. Від нього тягнувся ледве вловимий аромат — гіркуватий, терпкий, з відголоском полину.

Біля чашки — свічка. Недогоріла, з потьоками воску, що застигли подібно до сліз.

Піч у дальньому кутку була вже холодною, проте від неї йшло відчуття присутності — наче полум’я згасло зовсім недавно.

Я зробила кілька обережних кроків. Підлога зойкнула від кожного руху, і це відлуння лише підкреслило тишу. Тишу, яка не була спокійною — радше настороженою.

Місце здавалося знайомим. Або, може, просто правильно химерним — тим, де могли б жити старі легенди.

На полиці — скляні баночки з висушеним корінням, камінцями, пером. Поруч — старий ніж із чорним руків’ям.

Тиша гусла. Навіть вітер за вікном наче боявся турбувати це місце.

Я ковтнула слину.

Холод пробіг по шкірі, хоч у кімнаті не було протягів.

Дім виглядав покинутим.

Але зараз моє серце терзала смерть Ардена — чоловіка, що віддав своє життя, рятуючи мене. Ігровий персонаж, що здався мені живішим за мене саму.

Сльози знову потекли моїм обличчям, але впали на незнайому мені сукню. Зелену, довгу, не сучасну.

[Вітаємо, Ельзебет!]

[Ви — гравець симуляції CRR.]

[Поточний статус: “Початок гри.”]

[Мета: виконуйте завдання, рятуйтеся від священного вогню, зваблюйте інквізиторів та тих, хто може врятувати вас від народного суду. Лише так ви зможете повернутись до реальності.]

Що? Ельзебет? Мене ж звуть Кортні… Чи ні?

Це знову витівки Ейдоса — людського втілення Системи? Де він?

[Сузір’я Єдиноріг погоджується з героїнею, що це дійсно може бути він. Згадати лише, як він тоді так багато всього “підготував”: і машину, і ключ від неї. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

Жодного сліду сутички, що трапилася в домі Рафаеля… Схоже, що це дійсно наступна гра. Але чому? Хіба після завершення минулої, я не мала повернутися у реальність?

— Ейдосе! Агов! Виходь, підлий трус. Я не допитуватиму тебе, чому ти не врятував Ардена, але ти все одно маєш відповісти на мої питання. Ти де, клято Системо!

Я галасила й галасила, але результату не було. Лише тиша у відповідь. Тож коли горло почало боліти, я вийшла за двері й завмерла.

Переді мною стояв ліс — осінній, золотий, але не звичайний. У ньому все було надто справжнім: кожен листок світився власним світлом, кожен подих вітру ніс шепіт. Дерева стояли тісно, старі, вузлуваті, з корінням, що нагадувало пальці, простягнуті з-під землі.

Повітря пахло прілим листям, медом і димом від далеких вогнищ. Я відчула, як тиша тремтить — ніби сам ліс слухає мене. На моху зблиснула крапля роси, і в ній мигцем відбилося щось схоже на око.

І я готова заприсягтися, то не той ліс, в якому я билася з ерратами. Той попри свою красу був містичним, лякаючим, небезпечний. Цей же скоріше… казковий.

У системному сповіщенні було щось про священний вогонь та інквізицію? І цей чарівний ліс…

Дідько! Я тепер відьма за часів спалювання дівчат на вогнищі при найменшому припущенні на відьомську натуру!

Ото за що ви так зі мною, га? Невже не було якихось більш спокійних сетингів, де мені не треба буде боротися за життя? Якийсь милий ромком чи що?