Розділ другий

Сніжний ранок, вулична ялинка, прикрашена сміттям. Саме такою було моє свято. Можливо, якби в мене були батьки, все було б інакше.  Можливо, якби я перебувала в іншому дитячому будинку, в нас було б бодай якесь свято від доросли. Але тоді ми б не познайомилися з Ейдосом й я б не була тою, ким я є зараз.

Та й тоді окрім тої ялинки у смітті та розчарування через відсутність подарунків під нею, біля мене був мій майбутній чоловік.

Ми з ним познайомилися ще тоді. Він не один рік тримав зі мною відстань, проте врешті-решт крига розтанула. І я дізналася про це якось взимку. Коли витирала сльози від розчарування, а він спочатку штовхнув мене, а потім простягнув пакет з цукерками, які збирав цілий рік.

Зараз те ж саме обличчя спостерігало, як я плачу в обіймах незнайомої жінки, що грала роль моєї матері у цій грі.

Я вдихала запах холодного повітря й чогось ледь солодкого, майже домашнього. Мабуть, її парфумів. Або ж це просто мозок підсовував спогади, яких у мене ніколи не було.

— Ти плачеш, — тихо сказала Снігова Королева. Не докір. Констатація.

Хоч мене трішки це й дратує, але краще так, ніж не мати родичів. Хоч ми й вже створили сім’ю, але це інше. І готова закластися, Ейдос мене підтримає у цій думці.

— Так, — відповіла я хрипко. — Вибач.

— Не варто, — її рука лягла мені на потилицю. Невпевнено. Ніби вона вчилася цього так само, як і я. — Це… нормально.

Нормально. Слово, якого мені так бракувало в дитинстві.

Я відсторонилася трохи, витерла щоки долонею й глибоко вдихнула. Хотілося сказати щось важливе. Щось правильне. Але замість цього я просто подивилася на Ейдоса.

Він одразу це відчув. Підняв погляд. Наші очі зустрілися, і в них було стільки тих самих зим, що я ледь не розсміялася крізь сльози.

— Я пам’ятаю, — сказала я раптом. Для нього, не для жінки. — Ту ялинку.

Снігова Королева завмерла. Але не перебила.

— Вона була крива, — продовжила я. — Вся в пакетах і папірцях. Іграшок не було. Лише те, що люди викинули. І ми… ми стояли й дивилися на неї, ніби це було щось важливе.

Ейдос ледь помітно напружився. Навряд йому приємно було згадувати ті часи. Як і мені. Та попри те, що ми стільки часу намагалися перекреслити наше дитинство та робили все, аби не жити як колись, воно нікуди не дінеться. Його треба прийняти та змиритися. Лише тоді вдасться відпустити давні образи.

— Ти тоді мовчав, — усміхнулася я. — Як завжди. А потім зробив вигляд, що просто штовхнув мене.

— Я не вмів інакше, — тихо сказав він.

— Знаю. Але цукерки були смачні.

Він хмикнув. Ледь-ледь. І Снігова Королева це побачила.

— Отже, — сказала вона повільно, — ти був поруч ще тоді.

— Так, — відповів він без паузи. — І залишився.

Вона подивилася на нього уважніше. Уже не як на загрозу. Як на факт. Хоча не схоже, що розуміла, про що ми.

— Ти не просив у неї нічого? — запитала вона.

— Ні, — сказав він. — Навіть якби вона запропонувала, я б просто не взяв. Бо знав, чого це їй коштуватиме.

Це знову прозвучало просто. Але я знала, скільки в цих словах впертості та болю. І вибору. І того самого тиску, який не зникне ніколи. Страх повернутися у ці часи? Можливо.

Снігова Королева повільно кивнула.

— Тоді, — мовила вона, — я можу бути спокійною хоча б в одному.

Вона знову поклала руку мені на плече. Цього разу впевненіше.

— У тебе є дім, — сказала вона. — Навіть якщо ти довго йшла до нього.

Я кивнула, а жінка посміхнулася у відповідь.

[Завдання 1 виконано: Викликати посмішку в Снігової Королеви]

Нова хвиля занепокоєння огорнула мене. Вже три завдання виконано. Ті єдині три, що залежали виключно від моїх дій. Лишалося ще два — і я повернуся до тієї гонитви за привидами та боротьби за життя, за наше майбутнє та повернення до реальності.

Чому все відбувається так швидко? Чи не можна лишитися тут назавжди? Я навіть не хочу повертатися до…

Донька. Моя маленька донечка, що чекає на наше повернення, щоб народитися. Це те єдине, що прив’язує нас до дійсності.

Як би добре тут не було, нам треба пройти всі ігри й повернутися, адже я навіть не встигла побачити її. Завдяки Ейдосу я взагалі маю шанс це зробити, тож в мене немає жодного права скаржитися чи опускати руки. Нам треба повернутися.

Глибокий вдих та повільний видих. Я ніби намагалась утримати всередині те тепло, що вже починало вислизати. Воно не зникало одразу. Просто ставало обережнішим. Таким, яке ховають, знаючи, що скоро доведеться йти.

Я опустила погляд.Крижана підлога була ідеальною, ніби недоторканою. Тут легко було уявити, що світ завмер і чекатиме стільки, скільки мені знадобиться. Але я знала: це неправда.

Ейдос встав зі стільця і підійшов ближче. Не торкнувся. Просто став поряд. Його присутність була відчутною, як завжди. Мовчазна, надійна, без зайвих слів.

— Ти вже думаєш про відхід, — сказав він тихо.

Я не здивувалася. Він чудово знає мій кожен вираз обличчя і як мої емоції відображаються. Він знав мене навіть надто добре.

— Так, — відповіла чесно. — Мені страшно.

— Мені теж, — зізнався він після короткої паузи. — Але не через повернення.

Я підвела на нього погляд.

— Знаєш, що є більш жахаючим за повернення? Втратити тебе. А це я допустити не можу. Мені вистачило одного разу, аби запам’ятати на все життя.

Я вдихнула різко, ніби ці слова вдарили під ребра. Не боляче. Глибоко.

Він не підвищував голос. Не робив пафосних зізнань. Просто сказав те, що давно було в ньому вирішене. Як факт. Як межу, за яку він більше ніколи не відступить.

— Ти не втратиш мене, — відповіла я тихо. — Не цього разу.

Його погляд на мить став м’якшим. Лише на мить. Але я знала: для нього це вже багато.

Снігова Королева слухала мовчки. Не втручалася. Але я бачила, як уважно вона стежить за кожним рухом, за кожним словом.