1.2

Я ледве не поперхнулася повітрям від нервування. Сідниці міцно стиснулися від страху, але крок вперед я зробила. Ще один.

Крига під ногами слухняно тримала, наче не була крихким матеріалом. Зрозуміло, що лід — це тверда форма води, але згідно практики усім відомо, що на неї полягатися не варто.

Та попри це все я крокувала вперед, аж поки не опинилася прямісінько перед її троном. Але довго дивитися на королеву згори вниз не судилося — жінка підвелася, а я завмерла. Навіть подих затамувала.

Мені було страшно. І навіть не знаю: від того, хто зараз моя мати, чи від того, що в мене справжньої батьків ніколи й не було. Тимчасові опікуни, які не надто переймалися моїм місцезнахождженням та справами загалом, але точно не батьки. Вони померли від автомобільної катастрофи, коли я була зовсім крохою.

Водночас стати чиєюсь донькою, і судячи з погляди королеви — улюбленою, доволі дивно. У грудях наче радісно тьохкає маленька ніжна теплі пташечка. І хоч я вже неодноразово була дружиною та коханою, в реальному світі навіть мамою, але це… Ці почуття були відмінні від будь-яких інших.

І хай скільки завгодно ображається Ейдос, але очікування обіймів мами набагато бентежача подія, ніж перший поцілунок або ж побачення.

[Сузір’я Октант радіє за героїню, адже завдання обійняти маму може виконатися прямо зараз.]

Воно, звичайно, так, але мені якось ніяково. Бо я ж не зовсім її донька. Я — гравчиня, що грає роль, а не є єю насправді. І якось не хочу її дурити…

— Ти подорослішала, — сказала вона тихо, поклавши руку на мою щоку. — І навчилася обирати. Хай як мені можуть не подобатися твої вибори.

Її невдоволений та навіть дещо лютий погляд був відправлений кудись мені за спину. Найімовірніше, на Ейдоса, але озиратися не стала.

Чомусь захотілося трішки насолодитися тими самими “матусиними доторками”, про які я так багато чула.

Я прикрила очі. Всього на мить. Дозволила собі не думати про ролі, системи й умовності. Про виживання та плани. Просто постояти так, ніби маю на це право. Просто насолодитися миттю та цією казкою-перепочинком.

Її долоня була прохолодною, але не крижаною. Радше свіжою, як зимове повітря після снігопаду. Пальці трохи тремтіли. Ледь-ледь. І від цього в грудях тьохкнуло ще сильніше.

— Я не завжди була поруч, — сказала вона після паузи. Ніби не мені, а власним думкам. — Але це не означає, що я не дивилася.

Промайнула думка, що вона моя справжня мати, а не ігрова. І що вона в такий спосіб вибачається за свою відсутність всі ці роки.

Я здивовано розплющила очі. Хотіла щось відповісти. Щось правильне, доросле, зважене. Та замість цього слова застрягли десь у горлі.

Тож я просто нахилилася вперед і обійняла її. Сама. Без запиту, без дозволу, без сценарію.

На мить у залі стало тихіше, ніж раніше. Навіть крига, здавалося, перестала дихати.

Вона завмерла. Лише на секунду. А потім її руки зімкнулися на моїх плечах. Трохи міцніше, ніж треба. Трохи сміливіше.

[Сузір’я Октант радить бути уважною до емоцій матусі, це може бути ключ до завершення завдань.]

Хрін з тими завданнями! Дайде хоч трошки насолодитися тим, що в мене з’явилася мама. Людина, що любить мене лише за те, що я є.

Знаю, що Ейдос багато зробив заради мене, ми пройшли через чимало випробувань, але це не одне й те саме.

— Вперта, — видихнула вона. — Уся в мене.

[Завдання 2 виконано: Обійняти Снігову Королеву]

Я відсторонилася повільно, не поспішаючи. У куточку зору миготіло системне віконце, але вперше за довгий час мені було байдуже, що саме там написано.

Бо навіть якщо це гра, це тепло було справжнім.

Кутики губ піднялися. Я не втримала посмішки. Та хоч зінка не посміхнулася у відповідь, вона не квапилася збільшувати відстань між нами. Її пальці ще кілька секунд лежали на моїх плечах, ніби запам’ятовували. Наче боялися, що варто прибрати руки і я розтану ніби сніг навесні.

Потім вона зробила крок назад і випросталася. Знову Королева. Стримана, холодна, з прямою спиною й поглядом, у якому важко було щось прочитати. Але тепер я знала: за цим поглядом щось є. І цього було достатньо.

— Ти змінилася, — повторила вона вже голосніше. — Може не так вже й погано те, що ти тоді покинула домівку. Це змусило тебе стати кращою версією себе, більш дорослою та яскравою.

Її очі знову ковзнули за мою спину. Цього разу я все ж озирнулася.

Ейдос стояв там, де й був. Ні кроку вперед, ні кроку назад. Руки опущені, плечі розправлені. Він виглядав зібраним, але я надто добре його знала, щоб не помітити напругу. Він не втручався. Дозволяв цій сцені бути моєю. Нашою. Мною і нею.

Снігова Королева зробила кілька кроків у його бік.

— А тепер ти, — сказала вона.

Тон був рівний. Без криги, без погрози. Але від цього не менш важкий.

Ейдос нахилив голову в короткому поклоні. Не надто глибокому. Не викличному. Саме такому, який можна було сприйняти як повагу, а не як покору.

— Ваша Величносте, — промовив він. — Дякую, що прийняли нас.

— Я ще нічого не прийняла, — холодно відрізала вона. — Я лише дозволила собі слухати.

Вона обійшла його по колу. Повільно. Як хижак, що не поспішає, бо знає: здобич не втече.

— Я вдячна тобі за те, що ти повернув її додому,  — промовила вона, зупинившись навпроти. — Що ти хочеш у нагороду, перш ніж піти?