Розділ чотирнадцятий

Він стояв усього за кілька кроків — чорний, наче сама ніч, що згустилася в подобу звіра. Тіньова шерсть ворушилася, ніби складалася з диму, що не розсіювався навіть під променями сонця. Кожен подих істоти змушував повітря навколо тремтіти, наче ліс сам не знав, чи варто цьому створінню існувати серед його тиші.

[Сузір’я Єдиноріг б’є рукою собі по лобу, висловлюючи вашу недалекоглядність. Блукати в лісі, де мешкають еррати — не найкраща ідея. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

[Вам нараховано додаткові 20 коїнів за значний прогрес у виконанні завдання Сузір’я Октант.]

[До розв’язку лишилося ще трішки]

[Якщо Кортні виконає завдання Сузір’я Октант впродовж наступих 6 годин, винагорода за виконання збільшиться до 100 коїнів(початкова винагорода становила 20 коїнів)]

Це все чудовово, навіть попри часові обмеження. Нагорода збільшилася вп’ятеро, що не може не тішити, але зараз є проблема більш нагальна. Прямо переді мною!

Його очі… вони не просто світилися. Вони дивилися. Усвідомлено, майже людським поглядом, спокійним і водночас сповненим хижої цікавості. І в тому спокої було щось набагато страшніше, ніж у будь-якому нападі — він оцінював мене. Ніби вирішував, чи варто мене розірвати, чи, можливо, залишити на потім.

Я стояла нерухомо, навіть не дихаючи. Серце билося так голосно, що здавалося, ось-ось розіб’є цю крихку тишу. Ноги нили від порізів і холоду, та я навіть не відчувала болю — лише пульсацію страху десь глибоко в животі.

[Сузір’я Октант радить включати бойовий режим і перевірити доступні навички бою чи хоча б захисту. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

[Сузір’я Фенікса підтримує Октанта та зітхає, адже приготувало карамельний попкорн для драми. Для екшену потрібен солоний. Баланс поповнено на 15 коїнів.]

[Сузір’я Єдиноріг кричить, щоб героїня швидко переглянути усі доступні артефакти, а також баланс. Баланс поповнено на 20 коїнів.]

Якщо ви забули, то цей режим вмикається не по моєму бажанню. Але й справді дивно, що він досі не активувався.

Еррат зробив крок уперед. Земля під ним не зрушилася, не скрипнула — лише повітря згустилося, і світло навколо стало блідішим. Його тінь ковзнула до моїх ніг, торкнулася шкіри, і мене пройняв холод, немов крижана вода.

— Я жартувала… — прошепотіла я, не відриваючи погляду від звіра. — Мені ніяке чудовисько не потрібне…

Він нахилив голову, і я побачила, як у його зіницях пробігла хвиля — темна, глибока, немов у ній щось прокидалося. Мить — і здалося, що він збирається заговорити.

Та натомість ліс раптом здригнувся: десь у глибині щось дзенькнуло, як метал об камінь, і тіньова шерсть на спині звіра настовбурчилася. Його погляд різко відвівся — не від страху, а настороженості.

Він не нападав. Але й не тікав. Наче чекав когось іншого.

Я не знала, що страшніше — зустріч із ним чи з тим, на кого він чекає.

[Сузір’я Октант надсилає 20 коїнів для підтримки.]

[Сузір’я Фенікса зауважує, поки героїня очікує на напад, що насправді у тому ретелінгу, Аліс точно мала б залишити якісь підказки. Сузір’я не думає, що у її випадку вона написала б щось просто так. Баланс поповнено на 15 коїнів.]

Може не зараз? Розслідування та загадки — це добре, але для них і час має бути відповідний.

…Але нічого не сталося.

Жодного руху, жодного звуку — навіть вітер, здавалось, завмер. Ліс навколо застиг, мов застигла сама мить. Лише десь далеко, майже нечутно, в тумані шурхотів листок, але навіть він не порушував цього неприродного спокою.

Еррат не квапився. Він просто стояв і дивився. Його погляд був майже нестерпним — не звірячим, не інстинктивним, а осмисленим, надто людським для істоти, створеної зі страху й темряви.

Мені здавалося, що він бачить усе: мої подряпані ноги, подих, що збився, холодний піт на чолі — і щось у мені глибше, ніж просто тіло.

Може, це й було причиною, чому він не нападає? Може, я для нього не ворог? Чи навпаки — занадто цікава здобич, щоб розірвати одразу?

Я несвідомо відступила на крок, і сухий листок хруснув під п’ятою.

Тінь-звір не ворухнувся. Лише його очі — дві глибокі зоряні діри — блиснули м’яким відсвітом, у якому не було ані агресії, ані голоду. Тільки… цікавість. І щось, схоже на впізнання.

— Кортні, тікай, я його затримаю, — людським жіночим голосом промовив звір, що схвильовано озирнувся у всі сторони. — Біжи на узлісся. Я відчуваю там запах брата. Швидше!

Секунда, ще одна — і темрява в звірячому тілі наче потекла, розчинилася в ранковому тумані. Мить — і еррат зник. Без рику, без шелесту, без жодного сліду. Наче й не існував.

Я впала. Прямісінько на вогку холодну землю. Серце наче спинилося, дихання обірвалося, пальці тремтіли. Мозок лихоманково шукав пояснення — логічне, реалістичне, будь-яке. Але його не було.

Еррат, що розмовляє — це вже неабияке диво. Чудовисько, що знає моє ім’я — це привід втратити свідомість. Звір, що хотів мене від чогось врятувати… від когось… від цього можна серцевий напад впіймати.

Жіночий голос… Еррат поблизу дому Еліс, до біса схожий на збільшеного вовка.

“Дві істоти стали однією, спотворившись і ставши лише тінню колишніх себе.”

Усвідомлення вдарило мене наче блискавка, кидаючи одночасно і в жар, і в холод. Воно було надто абсурдним, майже смішним. Настільки не реалістичним, що… могло бути правдою… Ні… Не могло, а є правдою. Без усяких “але”.

Скільки там часу, щоб отримати помножену винагороду?

[5:45:15]