Розділ дванадцятий

Я сіпнулася й одразу відчула, як щоки горять від сорому. Обійняла його так, ніби це врятує не тільки мене, а й увесь світ — але при цьому відчайдушно намагалася не видавати тепер уже зайвого стогону від того, як близько він був.

Він не відштовхнув. Натомість його плечі тремтіли від несхованого сміху, і я знала — це не іронія програмного голосу, це — справжній, людський регіт. Він — і тільки він — міг засміятися в цей момент так нечемно.

[Сузір’я Єдиноріг повністю вас розуміє і поповнює баланс 15 коїнами для хоробрості, адже в темні часи й зайчик злякає.]

— Ти серйозно? — пробурмотів він нарешті, все ще посміхаючись, але вже тихіше. — Зайчик.

Я пальцями зчепилася у нього за куртку, відчуваючи, як ще мить тому паніка все ще жила в кожному м’язі.

— З- зайчик? — повторила я, відчуваючи, як голос підстрибує. — Ти ж казав, що за нами щось слідує. Я думала, що ти про еррата!

Він тільки хитро підняв брову й подав мені знак, щоб відпустити. Я відпустила. Ноги відчували себе неправильно — ніби вони належали комусь іншому.

Зайчик, ніби зовсім не наляканий нашими драмами, невимушено підстрибнув на місці, подивився на нас великими чорними очима і, повільно, без поспіху, попрямував між стовбурами. Потім зупинився й озирнувся — ніби кликав.

— Ти відчуваєш це?.. — прошепотіла я, несміливо вказуючи на його шию.

— Ти про що?

— Ти також злякався. Твоє серцебиття пришвидшилося, коли він випригнув.

Ейдос враз почервонів та відвів погляд. Пояснювати свою реакцію він не квапився.

Я відчувала, як гнів і сором перетворюються на щось інше — пильність, що виростає й огортає все тіло.

— Пішли, — прошепотів Система, так і не поглянувши на мене. — Ні на які чудовиська сьогодні можеш не чекати, тому розслабся.

Отже він відчуває не тільки страх, а й сором… Але за що він соромиться?

[Сузір’я Фенікса підтримує героїню 10 коїнами.]

[Сузір’я Єдиноріг також надсилає 10 коїнів у підтрику.]

— Знаєш, — не втрималася я, ковтаючи усмішку, — якщо ти й надалі будеш так червоніти, тебе скоро сплутають із ліхтарем.

— Я не червонію, — холодно кинув він, але в голосі з’явилася та сама незначна вібрація, що зраджує емоцію краще за будь-який детектор брехні.

— Ага, саме так і виглядає “не червонію”, — пробурмотіла я, йдучи за ним між стовбурів. — Ти навіть дивишся вбік, аби я не побачила.

— Ти забагато говориш, — відказав Ейдос, намагаючись повернути тон до звичного аналітичного. — Краще зверни увагу на навколишнє середовище.

— О, я звертаю, — тихо відповіла я, натякаючи не лише на ліс.

Дерева знову потемнішали, але вже не так моторошно, як раніше. Десь попереду миготіло тьмяне світло — тремтливе, але реальне. Я зупинилася й вказала вперед:

— Бачиш?

Ейдос мовчки кивнув.

Світло йшло не від факелів чи багаття — скоріше, від старого вікна, затягнутого павутиною. Будиночок, напівзруйнований, але цілий настільки, щоб назвати його прихистком.

— Схоже, хтось нас випередив, — тихо мовив він.

— Або просто покинув давно цю будівлю, — обережно припустила я, роблячи крок ближче.

[Сузір’я Єдиноріг поповнює ваш баланс на 10 коїнів.]

Я сміливо роспахнула старі двері. Повітря всередині було густим, ніби зберігало спогади. На стіні висіли старі гачки, біля яких хтось колись залишив мисливську торбу. Пил, мох і запах дерева — усе це здавалося дивно домашнім після ночі, проведеної серед криків і тіней.

— Тут залишимося, — нарешті сказав Ейдос, оглянувши простір. — Структура стабільна, дах не протікає.

— Як романтично, — не втрималася я. — Ти обіцяєш зранку сніданок у ліжко, чи це не входить у список твоїх вмінь як любовного інтереса?

Він мовчки повернувся, але цього разу не відвів погляду. Погляд у нього був незвично теплий — не той, що відмірює дані, а той, що на мить забуває про межі.

— Якщо скажеш “будь ласка”, — прошепотів він нарешті, і куточки його губ злегка сіпнулися.

Я не відповіла. Просто дивилася на нього, відчуваючи, як холод лісу повільно поступається місцем чомусь іншому — гарячому, небезпечному і до болю людському.

Десь за вікном шелестів вітер, а між нами наростала тиша. Вона натягувалася, мов струна, готова ось-ось задзвеніти. Й тиша у хатинці особливо підкреслювала цю незручну атмосферу.

[Сузір’я Єдиноріг поповнює ваш баланс на 10 коїнів.]

Відчула себе блогеркою, що розігрує сцени заради донатів… Стало ще незручніше, тож я поквапилася перемістити свою увагу на щось інше. В ідеалі — увагу Ейдоса та Сузір’їв також. І я знайшла, на що!

Бочка стояла посеред кімнати — стара, трохи прохуджена, але чиста. Поруч хтось — мабуть, попередній мешканець — залишив складений рушник. Чистий. Майже підозріло чистий.

— Принаймні щось, — буркнула я й кинула короткий погляд на Ейдоса.

— Ти хочеш пити?

— Так! — різко вигукнула.

Не те, щоб мене дійсно мучила спрага, але… Коротше, інших варіантів зміни теми в мене не було.

— Добре, — просто відповів він і, не ставлячи запитань, взяв бочку за край, нахилив, щоб перевірити, чи є там вода насправді та чи підходить вона для споживання.

Вогонь від свічки, яку Система встиг не тільки знайти, а й якимось дивом запалити, відбивався на його руках — теплим золотом, що підкреслювало кожен рух. Усе в ньому було надто… зосереджене. Надто людське, як для того, хто називає себе “Системою”.

— Схоже, пити можна. — Він підняв голову, глянув на мене, й у кутиках губ майнула ледь помітна посмішка. — Або ти хотіла не цього?

Я глибоко вдихнула, намагаючись не закотити очі.

— Ти міг би хоча б зробити вигляд, що не розумієш, коли я намагаюся уникнути незручної ситуації.