Розділ восьмий

— Справді? — голос Рафаеля бринів іронією. — Ти вирішила погратися у хованки під ліжком? Що це за витрибеньки?

Я, все ще лежачи на підлозі, вирячилася на нього. Можна було очікувати будь-чого, готуватися до найгіршого, але такого повороту навряд хоч хтось очікував.

— А нащо ти мене лякаєш? В мене ледве серце не стало. Спочатку зникаєш без попередження, потім ломишся. Ти навіщо двері вишиб й шафки порозламував?

Він підняв брову, притримуючи мої ноги, щоб я не сіпалася, й тихо засміявся.

— Зізнайся, ти просто скучила за моєю увагою.

— Та в якому це місці?! Я дійсно злякалася, — я вирвала ноги, відкотилася й піднялася на коліна. 

— А чому саме під ліжком ховалася?

— Це був… стратегічний маневр.

— Звалися під ліжко? — він удав серйозність, але в куточках вуст тремтіла посмішка. — О, прошу, не зупиняйся, твоя стратегія безцінна.

Я почервоніла, схрестила руки на грудях і відвернулася.

— А ти, між іншим, дуже страшно вриваєшся у кімнати. Людей таке до інфаркту доводить!

— Людей? — він нахилив голову, роблячи крок ближче. — Добре, що ти ж не людина, га?

Я фыркнула, намагаючись приховати, як сильно горять щоки.

[Сузір’я Цефей нагадує, що Рафаель так і не поясв причину, нащо героїня йому поруч. Даремно воно погодилас. Ще пошкодує… Баланс поповнено на 1 коїн.]

Тут і пояснювати нічого не треба. Він запропонував цю угоду, аби глузувати наді мною та Арденом. Але одне з зауважень є правильним — я точно про це ще пошкодую. Поки не знаю як само, але ця угода точно вилізе мені боком.

— Зате я достатньо розумна, щоб зрозуміти, що мені тут не раді.

— Хм, — Рафаель вдавано зітхнув і розвів руками. — А я вже думав запросити тебе на вечерю. Але якщо тобі зручніше під ліжком — не буду заважати.

— Вечеря? — вирвалось у мене, і я одразу прикусила язик, розуміючи, що прозвучало це надто зацікавлено.

Він переможно всміхнувся.

— Бачу, я знайшов спосіб тебе витягнути.

[Сузір’я Октант повечеряти з Рафаелем, раптом у невимушеній атмосфері дізнаєшся щось потрібне. А також опанувати нові навики за доступні коїни. Баланс поповнено на 15 коїнів.]

А й дійсно… Коли людина розслаблена, з неї легше отримати необхідну інформацію. Й баланс свій пізніше треба буде перевірити, може якісь нові навички придбати…

[Нове завдання!]

[▶ Дізнайтеся більше про стаю Рафаеля.]

[Нагорода: +10 до урону під час бою з напарником “Рафаель”.]

Мені й самій було б цікаво дізнатися про відносно нещодавно засновану стаю та батька Рафаеля. Зазначена нагорода мене якось не так цікавить, скільки сама інформація. Тим паче, бути з Рафаелем напарниками в бою я не збираюся. Він не той, кому я довірю свою спину для захисту.

[Сузір’я Цефей надсилає 5 коїнів та нагадує, що щоб зіграти сюжет гри, треба виконати завдання. Не забувай перше завдання і щоб отримати друге, треба зробити перше.]

В сенсі? Хіба в мене є активні незавершені завдання, окрім нового? Чи мова про попередження на початку гри?

— Гаразд, про це пізніше. Зараз є більш нагальна проблема — вечеря… Вечеря? А хіба не сніданок? Зараз же ще ранок, — запилала себе подумки. Принаймні мені так здалося. Але по хитрому примруженню Рафаеля чудово зрозуміло, що думки він читати не вміє й відповідає лише на поставлені в голос запитання.

— Час доби — річ відносна, — відмахнувся він. — У моєму домі вечеря може бути й вранці.

— Це ти так виправдовуєш свою дивну логіку? — я скептично зиркнула на нього.

— Логіку? — він торкнувся підборіддя, удаючи філософа. — Ні, це просто бажання поїсти в гарній компанії. І не прикидайся, що ти не голодна.

Я скривилася, але шлунок підло нагадав про себе тихим бурчанням. І, звісно ж, він це почув.

— Ось бачиш, — його усмішка розширилася. — Твоє тіло саме голосує за мою пропозицію.

— Воно не голосує, — відрізала я. — Воно… саботує мою гідність.

Рафаель розсміявся, але не глузливо, а якось по-домашньому, що мене чомусь тільки сильніше збентежило.

— І все ж таки, — він нахилився ближче, майже торкаючись мого обличчя. — Скажи «так». Я обіцяю, сьогодні ніхто тебе не з’їсть.

— Це мало б мене заспокоїти? — я підняла брову.

— А ти ж сама щойно благала демона про угоду. На моєму фоні я виглядаю навіть симпатичним.

Я не стримала сміху — нервового, але все ж. Він підслуховував моє буботіння. Чи тут є камери спостереження? Мені вже час боятися роздягатися у його будинку? У ванній кімнаті теж є камери?

Я ж нічого зайвого та не призначеного для сторонніх вух не говорила? 

Я не пам’ятаю точно…

— Ти безсоромний.

— Можливо, — легко погодився він. — Але безсоромні завжди отримують своє.

Я закотила очі, хоча куточки вуст зрадницьки смикнулися.

— Добре, Рафаелю. Вечеря так вечеря. Але попереджаю: я не їм нічого підозрілого, що ворушиться на тарілці.

Він удав ображеного.

— Тобто мої кулінарні шедеври вже під підозрою?

— Якщо вони схожі на тебе — ще й як, — відрізала я, намагаючись приховати, що погодження пролунало значно легше, ніж хотілося.

— Це ображає мій персонал, — Рафаель зробив вигляд, що справді вражений.

— А хіба не ти тільки що казав так, наче приготував усю їжу власноруч? — я примружилась, перехрестивши руки.

Він театрально приклав долоню до грудей.

— Ти ж не думаєш, що я дозволив би тобі повірити у мої кулінарні здібності? Це було б занадто жорстоко.

— Ага, бо правда ще гірша? — підколола я. — Всі кухарі цього світу в страху втікають, щойно ти заходиш на кухню?

Рафаель розсміявся, крокнув ближче й нахилився так, що я майже відчула його подих.

— Принаймні я вмію красиво різати яблука. Хочеш майстер-клас?