Розділ сьомий

[Сузір’я Фенікса розчаровано вибором героїні, але розуміє і радить уважно все дослідити в домі Рафаеля, та все ж в наступний раз потрібно краще обдумувати свої дії. Баланс залишається незмінним]

[Сузір’я Октант радить дізнатись у системи про навик з отрутами, адже хтозна, коли він може стати у пригоді. Поки є можливість, Октант пропонує дізнатися про Рафаеля і його зграю якомога більше. Також не завадило б прокачувати навики ухиляння і самооборони. Раджу надалі більш обдумувати наслідки своїх дій і вчинків наперед. Баланс поповнено на 5 коїнів.]

Саме такі сповіщення з’явилися, як тільки я перетнула ворота дому Рафаеля. І, чесно кажучи, навіть якби я була цілком тверезо налаштована на місію «дослідити територію», мені б знадобилося кілька секунд, щоб просто… переварити видовище.

Дім Рафаеля виглядав точнісінько так, як я й уявляла його власника — і це мене навіть трохи дратувало. Надто все було логічно й передбачувано. Холодна, вишукана споруда з чорного та сірого каменю, гладкі стіни, гострі кути, мінімум прикрас, максимум контролю. Вікна — високі, вузькі, схожі на погляди з-під примружених очей.

Інтер’єр лише підтвердив перше враження: бездоганно чисто, без жодної зайвої деталі. Матовий чорний мармур на підлозі, білі стіни з поодинокими абстрактними картинами, які, напевно, коштують як половина мого життя, але викликають у мене лише думку «тут точно не можна пролити чай».

М’яке світло ламп створювало не затишок, а підкреслений сценічний настрій — ніби я потрапила в декорації до фільму, де будь-якої миті може статися щось фатальне.

Вишукано, стильно, стримано… і зовсім не для мене. Мені хотілося б кинути тут пару подушок, плед і коробку з печивом, щоб розбавити атмосферу музею, але я боялася навіть подумки уявити реакцію Рафаеля.

Цей простір випромінював небезпеку піднесеного рівня: не ту, що кидає виклик прямо, а ту, що повільно підповзає, змушуючи почуватися дрібною деталлю у чужому ідеально вибудованому світі.

Рафаель ішов попереду, не озираючись, і я ловила себе на думці, що його постава та хода ідеально пасують цьому дому. Вони — одне ціле. І на цьому тлі я відчувала себе гостею, яку пустили лише тому, що так вирішив господар, і в будь-який момент можуть виставити за двері.

Хоча не можна сказати, що мої думки є хибними. Він дійсно може мене спокійно виставити так само спокійно, як і запросив.

Рафаель зупинився в центрі вітальні, легко розвернувся до мене й зловив мій погляд, що ковзав по стінах, меблях, світильниках.

— Бачу, ти оцінила, — у його голосі бриніли гордість і тонкий натяк на самозакоханість. — Чисті лінії, добірні матеріали, кожна деталь — моє рішення. Жодної випадковості.

Я підняла брову й злегка всміхнулася.

— Ну… Тут усе саме так, як я собі уявляла твій дім.

— «Як уявляла»? — він примружився, наче не зрозумів.

— Холодно, вишукано, стримано. Мінімум кольору, максимум контролю. Нічого дивного, нічого, що б збивало з ритму.

— І ти не в захваті? — вдавано образився він, приклавши руку до грудей.

— Це… передбачувано, — відповіла я, намагаючись зберегти нейтральний тон. — Гарно, але без сюрпризів.

Він зробив крок уперед, і я відвернулася, продовжуючи оглядати інтер’єр. У наступну мить відчула — він уже зовсім близько. Його рухи були майже безшумні, як у хижака, що вирішив скоротити дистанцію.

Коли я знову глянула перед собою, спиною вперлася у холодну стіну. Рафаель стояв так близько, що його тінь повністю накрила мою. Його долоня вперлася поряд із моїм плечем.

— Може, мені варто здивувати тебе іншим чином, — прошепотів він, дивлячись прямо в очі.

Я відчула, як стіна за спиною віддає прохолодою, а він, нахилившись, наче звужував простір до небезпечної інтимності.

— Здивувати? — я зробила вигляд, що замислилась, і легенько нахилила голову. — Це у тебе… бойова тактика чи особистий стиль?

Він ледь усміхнувся, але в погляді не було тепла — тільки пильна оцінка, як у мисливця.

— І те, й інше. Працює безвідмовно.

— Хм, — я провела поглядом по його обличчю, не відводячи очей. — Проблема в тому, що я не люблю передбачуваних прийомів.

— Це виклик? — його голос знизився, став глибшим, майже вібруючим.

— А ти готовий його прийняти? — відповіла я тим самим тоном, граючись паузами.

Він ще ближче нахилився, так що я відчула на щоці тепло його подиху.

— Залежить від того, яку винагороду отримаю.

Я всміхнулася куточком губ.

— Може, ти переоцінюєш мою готовність платити.

— А може, ти недооцінюєш мою готовність ризикувати, — парирував він, не зрушивши ані на крок.

Ми завмерли так, в небезпечній близькості, наче кожен чекав, хто перший моргне або зробить хибний крок. Атмосфера нагадувала шахову партію, де кожен хід міг коштувати занадто дорого… і водночас був надто солодким, щоб відмовитися його зробити.

І хоч мені соромно це визнавати, Рафаель здається мені цікавим. Й наші словесні бійки захоплюють. Це як гра з рівним супротивником. Бій, в якому важко передбачити переможця.

Він різко відступив, наче відрізав ножем натягнуту струну між нами. Повітря, яке ще секунду тому здавалося густим і гарячим, знову стало звичайним.

Рафаель неквапом рушив у бік сходів, залишаючи за собою відчуття… програної партії? Чи, навпаки, ще не розпочатої гри.

Вже стоячи на другій сходинці, він обернувся через плече з ледь насмішкуватою усмішкою:

— Невже твої ноги підкосилися від моєї чарівності? Може, мені взяти тебе на руки й донести до ліжка у твоїй кімнаті?

Я фиркнула, намагаючись перекрити цей неприємний жар у щоках:

— Не дочекаєшся.

І, перш ніж він встиг додати ще щось отруйно-звабливе, я кинулася його наздоганяти, відчуваючи безглуздий сором. Наче мала дитина, якій дали погратися з яскравою іграшкою, а потім відібрали її без жодного пояснення — і навіть встигли посміятися з реакції.