Розділ п’ятий

[Система закочує очі та нагадує про вікові обмеження гри.]

Це повідомлення стало для мене крижаною водою при лихоманці. Моя ж “гра “затьмарила мені розум й я забулася, для чого це все взагалі влаштовувалося.

Я завмерла, не кліпаючи, втупившись у блакитне вікно повідомлення. Поцілунок продовжувався, та я більше не відповідала. Лише спостерігала. Наче не зсередини, а з боку — сторонній глядач сцени, що щойно палала емоціями, а тепер погасла.

Арден це помітив. Він повільно відсторонився, звільнив мої руки. Але не відірвав погляду. Його очі досі світилися бажанням — диким, сирим, хижим. Але я більше його не відчувала. Ні хвилювання, ні азарту. Наче з мене щойно зірвали маску — і все зникло. Роль завершилась.

Під час кожної нашої взаємодії… я не була собою. Це не мої реакції. Не мої бажання. Не моя поведінка. Це — чийсь сценарій. Чиїсь репліки, які я озвучую з переконливістю акторки. А в глибині — тиша. Порожнеча. Хтось нав'язує мені, що саме я маю відчувати.

І що найдивніше — мене більше цікавить емоція Системи, ніж Ардена. Система, яка взагалі не повинна мати емоцій. Вона — механіка. Правила. Алгоритм. Але щось у її повідомленнях… занадто живе. Надто іронічне. Занадто особисте.

— Пробач, — промовляю, не відводячи погляду від сповіщення. — Я не знаю, що на мене найшло.

Арден мовчав.

Я не бачила його очей — дивилась у сповіщення, як у вир, з якого неможливо вибратись. Але чула, як він зробив вдих. Не глибокий, не показовий — просто… справжній. Злегка важчий за звичайний. І мовчав.

Я відчула, як він обережно відступає. Його тепло ще лишалось на моїй шкірі, як після сонця — тінь пекучого дотику, що вже минув.

Тиша між нами стала відчутною. Наче між нами знову простяглися метри відстані, навіть якщо фізично він стояв поруч.

— Я зрозумів, — сказав тихо. Голос рівний.

Без роздратування. Без образ. Але в ньому зник той жар, який палахкотів щойно. Замість нього — глуха стриманість.

Він пройшов повз мене до столу. Повернувся до нарізання овочів, але вже без колишньої легкості.

Ножем не різав — давив. Кожен рух точний, різкий. Тиша між нами тепер була іншого сорту — важка.

— Більше не буду так робити, — промовив він, не піднімаючи погляду. — Вибач, якщо перейшов межу.

І от тепер мені стало погано. Не через нього. Через себе. 

Я знову зіграла — і сама не знала, для кого.

У грудях затисло. Хотілось щось сказати. Пояснити. Зрозуміти себе. Але слова не йшли. І я стояла, стискаючи краї столу, поки між нами зростав не страх — а щось гірше.

Невимовленість.

Повітря в кімнаті стало густим. Не задушливим — просто… надто живим. Наче кожен подих був чутним, кожен погляд — радіолокаційним променем, що фіксує найменший рух.

Я більше не бачила його очей, а він — моїх. Ми не розмовляли. Лише готували вечерю. Дивно: у цьому русі було більше зв’язку, ніж у словах. І водночас — безодня.

Я принесла сковорідку, він — миску з овочами. Наші руки торкнулися одна одної. Коротко. Несміливо. Наче й не було того, що сталося хвилину тому. Але все ще було.

Він щось кинув на сковорідку, я подала спеції.

Ми дивились кудись повз. На їжу. На стіл. На плиту. На все, тільки не одне на одного.

Важко було сказати, хто з нас більше ніяковів. Я — бо спровокувала щось, чого не була готова прийняти. Чи він — бо дозволив собі емоцію, яку, можливо, стримував довго.

[Система стверджує, що ця ситуація виникла через вашу легковажність.]

Я хмикнула подумки. Смішно. А ще образливо, бо я зовсім не легковажна.

— Сіль подати? — тихо запитала я.

— Вже є, — відповів Арден, не дивлячись.

Після цього ми знову замовкли. Їжа шкварчала, наче заповнюючи пустоту.

Я відчувала на собі його погляд, коли відверталася. А коли поверталася — він відводив очі. І я робила те саме. Поглядали одне на одного, але як злодії.

Ніхто не вибачався більше. Не ставив питань. Не говорив про межі. Бо іноді тиша — це найгучніше, що може статися між двома людьми.

[Сузір’я Октант радить м'яко розпитати за чашкою чаю біля каміна про минуле Ардена і Рафаеля , можливо це через нього зникла сестра Ардена… Баланс поповнено на 5 коїнів.]

Я зітхнула. Порада цікава, але є кілька “але”: зараз мені дуже соромно і я не впевнена, чи справді готова знову заглублятись у це… У це болото.

Арден в той час повернувся до плити, обережно помішуючи овочі, наче там рятував не вечерю, а своє справжнє «я».

Я подивилась у бік: біля каміна була тепла куткова зона. М’ягше світло. Волохатий плед. Чашки ще стояли чисті.

Пропозиція від Сузір’я звучала ніжно та романтично. Мовляв, цікава й приємна розмова за чашечкою улюбленого чаю.

До речі, а Ардену більше довподоби чай чи кава?

Але це дійсно те, що зараз треба, тож я встала й поставила чайник на плиту. Дочекавшись кипінна, взяла дві чашки, дві заварки та залила окропом.

Під пильним та нерозуміючим поглядом переввертня взяла два гарячі горнятка й рушила до столу. Арден не запитав чому — лише підхопив миску з овочами й рушив за мною.

Зрозуміло, що ми сіли поруч. Стіл загалом в нього не великий, як і квартира загалом. Усамітнитися тут можна хіба що у ванній кімнаті… Але зараз не про це.

Я подала чашку. Він взяв, вдихаючи запашний аромат.

Чай теплий, тож тримати його в руках було цілковитим задоволенням. 

З чого б почати цю розмову… Так, щоб невимушено та відверто.

Встигла я лише задатися цим питанням, як один за одним почали висвітлюватися коментарі від Сузір’їв.

[Сузір’я Октант радить не поспішаючи порозмовляти про цей світ і дізнатися більше інформації та поповнює баланс гравця на 5 коїнів.]

[Сузір’я Цефей надсилає 5 коїнів в обмін на щиру відповідь на питання: що саме гравець відчуває до Ардена? Тільки бажання пройти гру? Жорстоко отримати його симпатію тільки для своєї користі]