Розділ третій

Ми з Арденом заходили до поліцейського відділку, і все в мені чекало чогось… звичайного. Флуоресцентні лампи, запах кави й паперу, порожні стільці у приймальні, втомлені голоси. Так от — ні. Тут було інакше.

Це місце було тихим. Надто тихим. Жодного телефонного дзвінка, ніякого метушливого клацання клавіш, навіть не чути було рацій. І замість звичного аромату кави — метал, пил і щось… тваринне. Те саме, що я вловила в Ардені тієї ночі, коли він з’явився з нізвідки.

— Тобі краще зачекати тут, — сказав він, вказуючи на лавку біля стіни.

Я сіла, відчуваючи на собі погляди. Ніби я — щось нове, невідоме, або навіть підозріле. Люди в формі не дивилися відкрито, але я відчувала: вони мене сканують. Тихо. Мовчки.

Арден зник у кімнаті для доступу до бази даних. Я встигла нарахувати п’ять світильників на стелі, три плями на підлозі й одного оперативника, який двічі проходив повз, не моргнувши.

Моєму терпінню прийшов кінець, коли двері перед Арденом відчинились — і він вийшов із тінню в погляді.

— Немає. Жодного запису. Ні по імені, ні по зовнішності. Навіть пошук за біометрією нічого не дав. Тебе немає в жодній базі данних, — він сказав це так, ніби не здивований, але трохи… злий. Не на мене. На те, що це вкладається в щось більше, чого я ще не розуміла.

— То я — фантом? — намагалась пожартувати.

Він не посміхнувся.

Але сказати щось ще не встиг — у коридорі завила сирена. Хрипкий, неприродний звук, який віддавав не страхом, а примусовою тривогою. Кілька силуетів у формі миттєво піднялися зі своїх місць.

Арден схопив куртку, погляд ковзнув до мене:

— Їдеш зі мною. Я не залишу тебе тут одну.

У мене не було часу сперечатись. Я лише кивнула — і побігла за ним, коли двері відділку розчинились. І на диво попрямували ми не до його мотоциклу, а до справжньої поліцейської автівки.

Мені хотілося його підколоти з цього приводу, але за виразом його обличчя було зрозуміло, що зараз не найкращий час для цього.

Поліцейське авто загуркотіло, коли Арден різко розвернувся й рушив із парковки.

Я сиділа поруч, пристебнута, мов чемна пасажирка, але всередині все стискалось у тривожний клубок.

Його обличчя залишалось кам’яним. Очі — прикуті до дороги, руки — впевнено тримають кермо, мов той метал слухався тільки його.

Ніхто не пояснив, куди ми їдемо. Але по тональності термінового виклику було зрозуміло: щось погане. Серйозне. Нелюдське.

[Системне сповіщення: “Увага! Ви залишаєте мирну зону.”]

[Оцінка ризику: середня]

[Активовано пасивне завдання: “Залишайтесь живою”]

Дякую, Системо. Дуже, блін, заспокоїла.

— Що сталося? — наважилась я спитати.

— Тіло, — коротко кинув Арден. — Чоловік. Роздертий. Не схоже на напад тварини.

— Людина?

Він злегка хитнув головою.

— Можливо. Але на людину теж не зовсім схоже. Тіло покромсане наче твариною, але шматки завеликі.

Мене пробило холодом.

Це ж не та тварюка, що того вечора полювала на мене?

Коли ми приїхали, вже було темно. Усе небо неочікувано затягнуло хмарами. Місце — стара промзона. Грубий асфальт, лампи блимали, як у дешевому фільмі жахів.

Біля жовтої стрічки скупчились кілька людей — не схожих на типових копів. Більше на тих, хто звик боротись з тим, що не має назви.

Мене провели за Арденом. Ніхто не заперечував. Ніхто не здивувався.

На асфальті лежало тіло. Невідомо якого віку чи статі. Впізнаваними були хіба що шматки одягу, що нагадували робочу форму. Проте пізніше я побачила голову. Це був чоловік. Обличчя видавало тридцятирічного роботягу. Напевно, в нього була сім’я: дружина та діти, що вже ніколи не подивляться у ці очі. Відкриті, але порожні.

Напевно, найвражачішим був розрив у грудях. Якби не було крові, я б подумала, що це хірургічний розтин. Голова, руки та ноги були окремо, а тіло окремо. Якщо кінцівки були пошматовані наче звірем, то тіло — наче якийсь лікар прямо тут посеред лісу операцію проводив.

Тут було щось хижо-акуратне. Неначе його грудину відкрили, заглянули всередину — й закрили, але без наміру зберегти.

Я стиснула зуби.

— Хто перший знайшов? — спитав Арден.

— Водій сміттєвоза. Сказав, щось блиснуло в темряві — і побачив тіло, — відповів один з оперативників.

— Є свідки?

— Жодного.

Я повернулась і… завмерла.

На стіні поряд — тінь. Людська. Випукла, розмита. Вона не рухалась… але в ній було щось неправильне.

— Арден… — я вказала пальцем. — Це… це точно тінь?

Він обернувся. І поблід.

А Система раптом замовкла. Ні оцінки ситуації. Ні бойового вікна. Ні аналізу загроз.

[Збій в Системі!]

[Зачекайте кілька хвилин для активації бойового режиму.]

Ох, блін. Як же вчасно!

— Здається, то не тінь, — попередила Ардена, ховаючись за його спиною.

— Тримайся позаду.

Та я й не планувала лізти вперед.

[Бій з ерратом через:]

[30]

Що? Бій? Не в мене ж?

[Ви можете придбати зброю в Магазині.]

[Бажаєте переглянути асортимент?]

◉ Так

○ Ні

Я подумки гаркнула «так», але Система вирішила не поспішати.

[Вхід до Магазину відкрито.]

[Оберіть категорію:

⚔ Ближній бій

✴ Дистанційна атака

🛡 Захист

♻ Спеціальне спорядження]

Чорт забирай, а як щодо категорії «Я-не-вбивця»?

[20]

Дідько! Чого так мало часу?!