Розділ другий

Світло.

М’яке, тепле, майже ніжне — пробивалося крізь штори й повзло по підлозі, ковтаючи тіні. Його було мало, але достатньо, щоб розбудити.

Я не відкриваю очей одразу.

Лежу. Дихаю. Слухаю.

Ніхто не кричить. Нічого не гуркоче. Ніяких вікон, які з'являються перед обличчям. Тільки тиша. І сонячні промені, що повзуть по моїй шкірі. Вони торкаються щоки. Лоскочуть повіки.

Я моргнула. Розплющила очі.

Стіна. Стара.

Поруч — тканина, ковдра, тепле повітря. І спокій, який здається фальшивим, але я ще не готова його зруйнувати.

Десь у середині — легке напруження. Як відчуття, що щось має статись. Але поки ні.

Просто ранок. Просто я. Просто світло.

Роблю глибокий вдих, перш ніж подивитися в прохід. Арден теж вже не спить. Та чи лягав він?

Підіймаюся на ліктях. Волосся звисає позаду, тягнучи голову до подушки. Але мені вдається не піддатися спокусі.

Ось я вже в сидячому положенні спостерігаю за його діями.

Неквапливі кроки. Туди. Сюди. Він щось шукає, про щось думає.

Як можна не милуватися таким чоловіком? Справжній герой любовного роману. Спокійний, серйозний. Справжній альфа…

Відразу згадала книга, яку я бачила в його руках. Червоні щоки, збентеження… Справжна цнотлива панночка.

Стримати сміх було вище моїх можливостей.

Мені здалося, що перш ніж повернутися в мою сторону, його вуха ворухнулися. Але я не впевнена, що це дійсно було.

— Ти вже прокинулася? Чудово. Мені якраз скоро на роботу.

— Доброго ранку. Котра зараз година?

— Опів на сьому. Вставай, зараз поснідаємо й підемо.

— Куди?

Мене охопило напруження та настороженість. Звичайно, Арден не зобов’язаний забезпечувати мене житлом, але мені не дуже хочеться опинитися на вулиці за моїх обставин.

— До мене на роботу. Я працюю поліцейським. Хіба я не казав? Проб’ємо тебе по базі та знайдемо твоїх родичів. Ти ж пам’ятаєш своє прізвище?

Спитав би що по-легше… Я й щодо ім’я не впевнена, а він мене про прізвище питає…

— Звичайно ж, що ні…

— Гаразд, тоді це займе більше часу, ніж могло б. Прийдеться пробивати по базі відбитків пальців. Але не хвилюйся, ми знайдемо твій дім, — сказав Арден, даруючи мені втішну усмішку.

Я сором’язливо кивнула й встала ж ліжка, аби застілити його.

Стіл уже був накритий, коли я вийшла.

Невеликий, дерев’яний, трохи пошарпаний по краях, але охайний, як усе в цьому домі.

Арден стояв біля плити. Спокійний, зосереджений.

Його рука тримала сковорідку, в якій щось тихо шкварчало — яйця, здається. Поруч — вже нарізаний хліб, сир, чашки з паруючим чаєм.

— Можеш сідати, — сказав коротко, не озираючись.

Я слухняно сіла. Прямо. Обережно. Немов боялась зіпсувати порядок, який тут панував.

Переді мною — тарілка. Яйце з хрусткими краями, скибка хліба, кружечок помідора, сіль, щіпка зелені зверху.

Все виглядало... надто затишно. Надто “людське”, як на симуляцію.

Він поставив свою тарілку навпроти. Сів.

Мовчання.

Ми їли повільно.

Не тому, що було несмачно. Навпаки — навіть занадто добре для переляканої дівчини без пам’яті.

Просто… говорити було ніяково.

Коли я піднімала очі — він дивився на мене. Коли я ловила його погляд — він опускав свій. І навпаки.

Цей сніданок був, як гра в дзеркала: хто перший витримає напругу й скаже щось.

Я кусала хліб маленькими шматками, відчуваючи, як всередині все стиснуто, немов я знову під системним прицілом.

Але Система мовчала. І це лякало ще більше.

В якийсь момент я наважилася підняти погляд на мого товариша по сніданку, проте не відразу зрозуміла, що розглядаю його.

Наче просто сиділа навпроти, просто їла, просто мовчала…

Але очі вже ковзали — по лінії щелепи, по пальцях, які тримали чашку, по рухах, які були надто точними, надто контрольованими, щоб бути випадковими.

Арден.

Не дивно, що саме він — один із головних героїв цієї гри-симуляції.

Він виглядав так, ніби його малювали вручну для обкладинки: темне волосся, теплий відтінок шкіри, виразні риси обличчя, що легко переходили з "спокійний" у "небезпечний", а очі — ті самі, що змушують натискати "обрати гілку з ним", не читаючи опис.

Він не був солодко-красивим. Його привабливість була глибшою, дорослішою, якось… справжньою.

В ньому поєднувалось щось незбагненно звіряче — і водночас втомлено-людське.

Привабливий. Гарний. Харизматичний до безтями. І це ще до того, як він заговорив.

Я зупинилась. Усвідомила, що досі тримаю ложку на півдорозі до рота. Опустила її.

Він нічого не сказав, але я помітила — він помітив. В куточку його вуст щось ледве ворухнулось. Може, це була усмішка. А може — щось інше.

Невже він глузує наді мною?

— Ти хочеш щось сказати? — вирішую перервати тишу, опускаючи ложку.

— Мені здалося, що ти хочеш щось сказати.

По тону я зрозуміла — дійсно глузує. Вчора я це зробила, тож сьогодні він вирішив поквитатися й присоромити мене.

— Чому ти привів мене до свого дому? — озвучую неочікуване для цієї атмосфери питання.

Усмішка зникає з його обличчя. Чоловік в мить серйознішає, його спина стає рівнішою, а рука кладе ложку поряд.

Що він збирається сказати? Він же не якийсь серійний вбивця? Інколи ж вбивці бувають любовними цілями у таких іграх…

О, люба Системо, благаю, скажи, що я помиляюся і я не є однією з його потенційних жертв. Я перепрошую, за те що сварила тебе, просто забезпеч мені хоч якусь безпеку!

— Скажи, що саме гналося за тобою у лісі?

— Гналося?

Цього питання я аж ніяк не очікувала. Мені здалося, що він не бачив ерратів. Навіть я не повірила, що вони дійсно були.

— Не знаю. Це точно не була людина або тварина. Я не знаю, як цю істоту описати…

Чоловік насупився, але нічого не сказав. Тож я продовжила їсти.