Розділ перший

Темно. Дерева стоять, як тіні, й мовчать. Немає вітру, немає людей… немає нічого.

Я лежу на холодній землі. Сирість просочується крізь тканину на спині. Дихаю часто — ніби тільки що вибігла… хоча ні. Я не пам’ятаю, звідки я.

…Хто я?

Порожньо. Навіть ім’я — як вирізане. І тут — спалах: прямо переді мною у повітрі відкривається вікно. Прямокутне, прозоре, м’яке світіння.

[Вітаємо, Кортні!]

[Ви — гравець симуляції CRR.]

[Поточний статус: “Початок гри.”]

[Мета: виконуйте завдання, відкривайте спогади, знайдіть любов. Лише так ви зможете повернутись до реальності.]

Кортні? Це моє ім’я?

Це жарт? Сон?

Я тягну руку — обережно — торкаюсь світла. Воно не гаряче, не холодне. Просто… є.

[Перше завдання активовано.]

[▶ “Залишіть зону появи до настання фази Тіні.”]

[▶ Нагорода: базова навичка “Інстинкт ухилення”]

Навички? Зони? Фаза Тіні?

Ніч навколо починає дихати. Дерева ворушаться. І щось десь ламає гілки — занадто гучно.

Я встаю. Ноги тремтять.

[Час до настання фази Тіні: 04:39... 04:38…]

Не знаю, хто я. Не знаю, що це. Але точно знаю одне: я не хочу лишатися тут, коли таймер дійде до нуля.

[04:12…]

Я чую… щось. Ні, не чую — відчуваю. Прямісінько за мною щось не дихає, не шумить. Але тисне... Наче повітря стало густішим. Наче хтось дивиться.

Я не думаю. Просто біжу крізь ліс, що здався лабіринтом.

Гілки ріжуть лице. Коріння чіпляється за ноги.

Я падаю. Грубо. Болісно. Коліном об камінь – і захлипаю.

Сльоза змішується з пилом.

Кричати?

Ні. Щось поруч. Тож попри біль встаю. Важко, але роблю це.

Руки дряпані, тремтять. На долоні — кров і земля. Червоне з чорним. Справжнє.

[03:58…]

Мені треба далі.

Вперед.

Кудись.

[Система фіксує бойову тривогу. Внутрішній інстинкт активовано.]

Слова спалахують у повітрі. Але я навіть не читаю. Я просто рвуся з місця. Хоч і не знаю, куди. Але назад — не можна.

Позаду чується… Ніби подих. Ніби звук, як когось з’їдають ізсередини.

Це не голос. Це… ламаний звук.

Моє серце вибиває ритм швидше, ніж я встигаю бігти.

Я впаду. Я здамся. Я не знаю, як жити в цьому…

— Вперед! — чую я голос. Чужий. У моїй голові. Приглушений, низький, майже спокійний.

Він не реальний, але саме він змушує мене зробити ще один крок. І ще.

[03:36…]

Я врізаюсь у дерево — обличчям. Скочуюсь униз по схилу, кручусь у падінні. Знову боляче, знову коліна, руки, бік... Все пече. Дихається як через лезо. Але я… Встаю.

Сльози вже не ховаю, не плачу — вони самі просто течуть. Мене розриває зсередини. Але я живу — я біжу.

Ліс не відпускає. Він тягнеться за мною корінням, гіллям, темрявою.

Позаду — знову цей звук. Шурхіт, гул, ніби хтось крутить радіо на мертвій частоті. А потім — шепіт, багатоголосий і нелюдський.

— Корт… ні… Корт… ні… Кортні…

Я не обертаюсь. Не смію, але відчуваю — щось йде слідом. Швидко, прямо в мою спину.

[03:04… 03:03…]

Раптом простір навколо змінюється, ніби повітря стало густим, мов патока. Тіні більше не сидять між дерев — вони рухаються, вигинаються, одне з них — ближче.

Я краєм ока бачу… щось. Ні, не "щось". Це — воно.

Тіньовий. Напівпрозорий. Зламаний. Його руки — подвоєні, як глюк в графіці. Його голова нахилена, як у ляльки з вивернутим каркасом. Очі — або немає, або… їх надто багато. Вони не дивляться. Вони фіксують.

Я кричу, але жодного звуку не вилітає з мого рота. Сльози розмазуються з пилом.

Нога об щось — і я падаю. Біль. Знову. Але я не зупиняюсь — лежачи, дивлюся вперед. Туде, де неочікуванно з'явилося світло.

Жовте, м’яке, штучне — ліхтар. Справжній ліхтар.

Я ривком підіймаюся. Шкутильгаю, майже повзу. Тінь ричить — але не голосом, а наче шипляче зламане радіо.

Вона витягується. Рука, схожа на хмару глюку, тягнеться до моєї ноги.

Ще крок. Ще ривок. Стрибок — у світло. І я падаю. Але не на землю — на щось тепле, міцне, живе.

Чоловік.

Руки — сильні, тримають мене, не дають знову впасти. Тіло — гаряче, як камін поруч із заметіллю.

Моє лице притискається до його грудей. Я вся — як після аварії. Коліна подерті, бруд на руках, кров на шкірі. Дихаю швидко, наче от-от усе повітря зникне. Не встигаю зрозуміти, де я.

[Вітаємо! Ви уникли нападу Еррату (Клас: Тіньовий).]

Екран з’являється збоку. Я бачу його через сльозу на віях.

[Ви зустріли перший любовний інтерес!]

[▶Познайомтеся з ним та здобудьте його цікавість до вас.]

[▶Нагорода: доступ до вікна прогресу стосунків.]

Що? Хто він? Що взагалі тут відбувається?

Я підіймаю погляд.

Смаглява шкір, коротке волосся, жорсткі риси. Очі — глибокі, важкі. Спокій — зовні. Але всередині щось пульсує, дике як буря.

І я в його руках. Жива. Але вже не та, що була десять хвилин тому. Принаймні, мені так здається.

— За вами хтось гнався? — питає він, зазираючи мені за спину.

— Н-не знаю, — зізнаюся, оглядаючись у сторону лісу.

Позаду дійсно нікого не було. Навіть слідів чужої присутності.

Що в біса відбувається?!

— Звідки ви?

Питання, що застає мене зненацька. Хотіла б сама знати на нього відповідь…