Розділ п’ятнадцятий

Його голова різко смикається вбік від удару, тіло на мить обм’якає, але вже за секунду він знову дивиться на мене — розфокусовано, ніби досі не до кінця прокинувся.

— Ти… — він торкається щелепи, морщиться. — Ти з глузду з’їхала?

— Не грай зі мною! — я стискаю його комір і знову смикаю вперед. — Я бачила. Воно вже в тобі. І якщо це те, про що я думаю — ти щойно прирік усіх на борту.

Він кілька секунд просто дивиться на мене. А потім… усміхається.

Ледь помітно.

І від цієї усмішки в мене по спині проходить холод.

— Нарешті, — тихо каже він. — Ти почала розуміти.

Я завмираю на піврусі.

— Що?..

— Це не “зараження”, якщо ти про це, — спокійно продовжує Емберт, обережно відводячи мої руки від себе. — І не безконтрольний процес. Я не настільки недбалий, як ти думаєш.

— Тоді що це за чортівня? — стискаю кулаки.

Він повільно сідає на ліжку, вже значно більш зібраний.

— Адаптація, — каже він. — Зв’язок. Ти ж сама бачила, як воно поводиться. Це не просто хижак. Це… система.

— Система, яка ледь нас не вбила, — холодно відповідаю.

— Бо ви втрутилися, — одразу парирує він. — Бо воно сприйняло вас як загрозу.

— Воно полює на ковчежців, — різко перебиваю. — І ти прекрасно знаєш чому.

На мить він замовкає. А потім киває.

— Так, — без заперечень. — Бо вони — найближче до того, що було втрачено.

Я відчуваю, як у грудях знову піднімається хвиля злості.

— І ти вирішив… що? Використати це? Підкорити? Чи стати частиною?

Він дивиться на мене уважно. Надто уважно.

— Зрозуміти, — каже тихо. — Бо це єдине, що має сенс.

Я різко видихаю.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — його голос залишається спокійним. — Ти думаєш, я просто створив “чудовисько”? Ні, Астреє. Я відкрив щось, що існувало задовго до мене. І тепер воно відповідає.

— Відповідає? — я роблю крок назад. — Кому? Тобі?

— Не лише мені.

І ось тепер у мене всередині щось обривається.

— Ліара і Мейр, — повільно кажу. — Вони теж це відчули, так?

Він не відповідає одразу. Але й не заперечує. І цього достатньо.

— Де вони? — голос стає тихішим, але значно небезпечнішим.

— Там, де мають бути, — ухильно каже він.

— Це не відповідь.

Він зітхає, ніби я ставлю занадто очевидні питання.

— Якщо ти не помиляєшся у своїх здогадках, — каже він, — то ти й сама розумієш, що їх уже не зупинити так просто.

Холод пробігає по спині.

— Ти їх “активував”, — кажу, і це вже не питання.

Він злегка нахиляє голову.

— Я дав їм можливість стати тим, ким вони мали бути.

Я різко сміюся. Коротко, без радості.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки ти божевільний.

— А ти не уявляєш, наскільки близько стоїш до істини, — спокійно відповідає він.

Я вже відкриваю рот, щоб відповісти… І в цю мить по кораблю проходить ледь відчутна вібрація.

Ми обидва завмираємо.

Ще одна. Цього разу сильніша.

Світло на секунду мерехтить.

Я повільно піднімаю погляд.

— Що ти… зробив? — питаю, вже не приховуючи напруги.

Але цього разу навіть у його очах з’являється щось нове. Не тріумф. Сумнів.

— Це… не я, — тихо каже він.

І ось тепер стає по-справжньому страшно.

Я не чекаю більше ні секунди. Різко відпускаю Емберта і відступаю до панелі зв’язку.

— Місток, доповісти! — кидаю в канал.

У відповідь лише короткий тріск.

Я стискаю зуби і перемикаю частоти.

— Рейд! Кайр! Ейдос!

Нуль.

Позаду чую, як Емберт повільно підводиться з ліжка.

— Це не схоже на зовнішню атаку, — тихо каже він.

— Замовкни, — різко відрізаю, не обертаючись. — Якщо це твоя “система”, я …

— Послухай.

Його тон змінюється. І саме це змушує мене завмерти.

Я неохоче переводжу на нього погляд. Він дивиться не на мене. На стіну. Точніше… наче крізь неї.

— Вона не зовні, — каже він повільно. — Вона вже тут.

У цей момент по кораблю проходить ще один удар. Сильніший.

Світло гасне на долю секунди, а потім вмикається аварійне — холодне, біле, непривітне. І разом з ним… звук.

Спершу тихий та ледь вловимий, наче хтось проводить нігтями по металу десь у стінах.

Я відчуваю, як по шкірі пробігає холод.

— Це неможливо, — шепочу.

— Навпаки, — відповідає Емберт майже з захопленням. — Це єдиний логічний крок.

Я різко повертаюся до дверей.

— Воно не могло потрапити на борт.

— А йому треба? — спокійно питає він.

Я відчуваю, як щось холодне опускається десь глибоко в грудях. І моя теорія починає підтверджуватися. Ба більше! Вона стає дійсністю.

— Дідько…

Звук у стінах стає гучнішим. Він більше не схожий на випадковий. Це… рух. Цілеспрямований, наче щось пробирається вузькими технічними тунелями, ковзає між шарами обшивки, шукає…

Я різко відкриваю аварійний доступ до внутрішньої схеми корабля.

Голограма спалахує переді мною і одразу ж починає мерехтіти.

— Ні… ні, ні, ні… — бурмочу, намагаючись стабілізувати зображення.

Сенсори дають збої, але не повністю. І серед хаосу даних я бачу це — швидкий рух між коридорами. Саме “МІЖ”, а не серед. Не на перехрестях — у зоні стін. Явно не людський.

— Воно в технічних каналах, — кажу, відчуваючи, як голос стає сухим. — І рухається до…

Я завмираю. Емберт тихо усміхається.

— До центру, — закінчує він за мене.

Серце пропускає удар.

Центр.

Місток.

— Ліара… — виривається в мене.

— Або Мейр, — каже він тихіше. — В залежності від того, хто з них перетворився першим.

Я різко повертаюся до нього і заряджаю кулаком поміж очей. Він одразу втрачає свідомість і падає назад у ліжко. Я ж часу не гаю — виходжу і так само блокую, як і розблоковувала двері.

Тільки розвертаюся, як завмираю. Бо в цю ж мить по всьому кораблю проходить різкий, протяжний сигнал тривоги разом зі знайомим голосом. Переривчастим, зашумленим, але живим.